— Ну, це я не забуду…
— Не дивись нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…
— Цинічний, — вставила слово Ріта.
— Гера, — незадоволено глянув на неї Роман.
— Так, так, — сказала мати. — Вона правильно сказала. Опускай погляд вниз…
— Ти хочеш з мене якогось монаха зробити…
Ріта засміялася, закотивши очі під лоба.
— Ну, до монаха тобі далеко!
— Гаразд, — махнув рукою Роман. — Будемо дивитися вниз. Не важко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… — Він став у позу, зітхнув. — «Останні досягнення радянської науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, швидкий розвиток кібернетики та електроніки дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії…»
В кімнату ввійшла Клава, скоса подивилася на господарів, почала мести підлогу.
— Комедіянти, — буркнула вона під ніс собі. — Корчать з себе бог зна що…
— Чудово, — гукнула Ріта, запалюючи сигарету.
— По-моєму теж, — згодилася мати. — Він чудово тримається…
— Нічого, ще вранці потренуюсь…
— А тепер скидай костюм…
— А може, я в ньому на «Кукушку»? Га? Ріточко, як ти?
— Я не проти!
— Що ти? Що ти? — злякалася мати. — Заллєш вином, зіпсуєш. Завтра захистиш дисертацію, а тоді — куди хочеш в ньому… хоч по асфальту качайся…
— А по-моєму, — озвалася їдко Клава, — все ’дно в якому костюмі. Як чоловік розумний, то він і голий розумний. А як дурень, то він і в шовках дурень. Сказано ж, по одежі зустрічають…
— Клаво! — крикнула мати. — Чого сунеш свій ніс, куди не слід?
— А чого? — зареготалася Ріта. — Вона дотепно сказала! Уявляю, як Ромка голий захищає дисертацію! Ха-ха-ха! І всі члени комісії теж голяком! Ха-ха-ха!
Роман і собі засміявся.
— А чого ж! На пляжі можна і голому. Треба буде запропонувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, вода, закуски…
— Опоненти не так сердитимуться, — веселилася Ріта. — А розсердився — у воду…
— Дурносміхи, — пробурчала Клава.
— Клаво! — крикнула знову Поліна Михайлівна.
— А чого ж вони? Палець покажи — і сміються…
— Клава у нас філософ, — знизала плечима Ріта.
— Краще йди на кухню, — сказала мати.
— Я все вже зробила…
— Тоді біжи в «Кулінарію». Забереш там морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба годувати?
— Надоїло мені вже бігати, — зітхнула Клава, виходячи. — Де ви на мою голову взялися?..
Роман почав перевдягатися, зайшовши за ширмочку. Закричав звідти:
— Ріточко! Перед завтрашнім днем треба гульнути добряче! Щоб не переживати!
Поліна Михайлівна зробила великі очі.
— Що ти, синку? В тебе ж голова болітиме…
Ріта пустила колечко диму по стелі, закинула ногу за ногу.
— У нього дубова голова, не болітиме!
— Геро!..
— Нічого, нічого, Ромцю, я в позитивному розумінні… Дубова — себто міцна…
— Знаємо твоє «позитивне» розуміння, — сказав Роман, виходячи з-за ширми у весняному зеленому костюмі. Поглянув хапливо на годинник, кинувся до телевізора. — Ми з тобою проґавили. Вже почалося!
— Ну?
— Точно.
Роман включив телевізор. Спалахнув блакитний екран. В кімнату ринувся ґвалт, крики, удари. Передачу вели з рингу. Змагалися якісь міжнародні команди.
Ріта і Роман присунули до телевізора крісла, сіли в них, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.
— Так його!
— Ого-го!
— Ех, роззява!
Вони не помітили, як в кімнату ввійшов Євген. Він стояв кілька хвилин мовчки, повісив на вішалку пильник, кинув у куток чемоданчик. Ріта почула стук, озирнулася.
— Знову мордобій дивитесь? — запитав Євген.
— А, старик прийшов! — гукнув, оглянувшись, Роман. — Здорово! Не встиг поздоровкатись — повело на мораль?! Тонконервний?
— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний! Як доведеться, то й тобі бубну виб’ю. А дивитись узаконений мордобій не буду і іншим не раджу!
— Сам не бажаєш, — хмикнула Ріта, — не заважай іншим. О! О! Дивись, дивись! От дав!
— Здорово, — підхопив Роман.
— Соромно на вас дивитись, — жовчно озвався Євген. — Дорослі люди. Вчені. Освічені. Чим захоплюються? Нерви свої тішите, як дикуни предковічні!
— Яка це його муха вкусила? — скрикнула Ріта.
— Де краса? — гнівався Євген. — Де спорт? Хижацький азарт!
В дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.