— Воно й видно, — з ненавистю прохрипів дядя Митя. — Доки все було добре, ви всі ходили сюди, до Оксани, до її матері. А як їх спіткало нещастя — в кущі. Такий ваш бог, кощунники, сатаністи!
Євген похилив голову, помовчав. Важко відповів:
— Що ж, це не говорить на мою користь. В житті все буває. Але ось я прийшов. І вчасно. Бо бачу — вже повзуть клопи з щілин. І ви… тепер я бачу… скористалися нещастям, обплутуєте людей страхами, щоб влізти в душу!..
— Не обплутуємо, — крикнув дядя Митя, — а на поміч прийшли! Не так, як ви — лицеміри!
— В чому ваша поміч? В туманних, заплутаних словах? Армагеддон, кажете, буде? Він уже йде! По всьому світу! Світ розділився на тьму і світло! Невже не бачите? Армаіеддон гримить! В сім’ях, в державах, в серцях! Іде велика битва! А коли вона закінчиться — буде прихід! Буде прихід, ви чуєте? Тільки не Ієгова прийде, а Новий Світ, світ братерства, правди, свободи. Світ краси! Цілий безмежний космос розкриється перед людиною! І не ханжі, не хитрі зайди бога Ієгови ввійдуть в цей світ, а люди, які вміли страждати, любити, помилятись і виправляти помилки, творити красу і очищати власне життя від бруду… А ви — ви теж берете участь в Армагеддоні. Тільки ви не на боці світла! Ви в рядах тьми!..
Євген випалив все це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивитись, як чорніє лице проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати затіпалась, закричала:
— Доки ти будеш мучити нас? Доки? Чого напався на людину? Не віриш у бога — не заважай нам! І облиш всіх в спокої! І йди, куди хочеш!
— Мені Оксану треба, — вперто сказав Євген, встаючи з стільця.
— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її. Не розбивай її життя. У неї є жених. У неї своє життя…
— Життя! По ресторанах ходити? В болото падати?
— А через кого вона туди пішла? Через кого? — гукнула мати. — Що ви їй дали? Одне нещастя!..
— Тьотю Софіє! Раз так трапилось — треба щось робити. Я прийшов, щоб…
— Без тебе щось зробимо. Без тебе… Іди геть!
— Але я…
— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя.
— Все’дно я дождуся її…
— Гоніть його, гоніть, дядя Митя, — застогнала мати.
— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.
Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, поніс кухоль матері. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.
— Боже мій, боже мій… За що така мука? Хоч би скоріше кінець…
Дядя Митя поставив кухоль на тумбочку, запевнив:
— Прийде, Софіє Гаврилівно! Прийде! Ви самі бачите, що робиться? Отаке молоде, жовтороте, а вже настоящий сатаніст! Кощунник! Чи ти бач — гординя його обуяла? Людина — бог!
— Горе, горе, — стогнала хвора.
— Горе і суєта, — вторив дядя Митя. Як сказано: «Ибо что будет иметь человек от всего труда своего и заботы сердца своего, что трудится он под солнцем? Потому все дни его — скорби, и его труды — беспокойство; даже ночью сердце его не знает покоя. И это — суета!»
— Ой, правда, правда…
Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.
— Знову хтось прийшов? Може, цей халамидник? Хто там?..
В кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі усміхались, щоки пашіли, губи масно блищали.
— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли і вернулися…
— То заходьте ж сюди…
— Та ми тут… в цій кімнаті… Поговоримо…
— Ну, як хочете…
Обличчя зникло. Дядя Митя пошепки запитав:
— Начальник її?
— Еге ж… Ниденко Василь Павлович… Довольний, що спіймав пташку. Та бог з ним… Коли жениться, я не проти…
— Ну, хай там, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі…
А Оксана, вернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзенькало, в роті гидко пахло коньяком, думки плуталися. Вона була гидка сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те. І нічого не могла вдіяти.
Павутина, незрима павутина заплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, інертність. Минали дні. Зникли колишні знайомі. Скрипка лежала недоторканою. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, бажало світла…
А замість світла — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Ось і тепер… чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним в ресторан? І пила… і танцювала…
Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос: