— Оксанко, — простягав руки до дівчини Євген. — Оксанко, чому ти мовчиш? Це дико! Це страшно. Тікаймо!..
— Куди? — крізь сльози озвалася дівчина. — Куди? Що мені робити? Що робити? Павутина! Болото!
— Оксано! — кричала маги. — Гони його! Гони його, щоб і духу не було! А то я й тебе вижену! Покайся, дочко! Покайся! Уже один раз тебе довели! Покайся!
Дядя Митя виступив з-за її спини, вказав пальцем на Євгена.
— Справжній сатаніст! Виродок пекельний! Одхрестися од нього, дочко! Живи спокійно! Іди по шляху божому!
— Замовкніть ви, слуги божі! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого довели дівчину? Замість того, щоб помогти, заплутуєте в ще більшу павутину.
Двері рвучко розчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.
— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?
— Громадянине! Ваші документи, — строго сказав міліціонер, міряючи очима Євгена.
— Нема при собі, — похмуро сказав хлопець.
— Тоді пройдемо до відділення. Ви, товаришу… е-е…
— Ниденко…
— Ви, товаришу Ниденко, теж. А до вас зайду пізніше, складемо протокол. Ходімо…
— Нічого, нічого, — злорадно заявив Ниденко. — Там тобі дадуть прикурить. Хуліган нещасний!..
— Громадянине, — попередив міліціонер, — прошу не виражатись! Прошу за мною…
Євген рушив до дверей. На мить зупинився, тихо, щиро покликав:
— Оксанонько…
Дівчина мов пробудилась, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягнула руки до хлопця, скрикнула:
— Євгене…
— Оксано, покайся, — стукнула мати костуром об підлогу.
Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, билася в риданні, схлипувала:
— Євгене… вернися… Євгене… Євгене…
А мати стояла над нею, як страшний привид, і істерично вигукувала:
— Покайся! Покайся! Покайся!
КРАСА СЕРЦЯ
Так мало часу минуло. Кілька днів. А скільки страждань! Скільки подій!..
Ось вона в тій самій кімнаті. Сама. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…
Кошмарним сном промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. В свідомості звучать слова останньої розмови. Жахливої, несподіваної. Мати злобно і настирливо вимагала, щоб Оксана ввійшла в секту єговістів. Вона кричала, що нема іншого шляху. Що перед смертю вона хоче знати — любить її дочка чи ні?
Оксана спалахнула. Зона різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, досить посміху і зневаги, покори і облуди. Вона людина і хоче вибирати свій шлях сама…
Мати тіпалась в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металась біля неї, заспокоювала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро і жовчно говорила:
— Нічого не зробиш… чужа кістка… Скільки вовка не годуй, а його в ліс тягне!
— Чужа? — стрепенулась Оксана. — Як чужа? Що ти кажеш?
Вона була вражена, спантеличена. Серце чомусь забилося в дивному передчутті.
— Кажу те, що є, — байдужим, холодним голосом казала мати. — Я мовчала все життя. Думала, що ти вдячна будеш. А ти віддячила — спасибі тобі. Знай же… не я породила тебе… Я тільки виростила тебе…
Світ потьмянів у очах Оксани. Похололи руки, ноги.
— Хто ж?.. Хто? — прошепотіла вона.
— Горенко — прізвище твоє. Оксана Миколаївна Горенко.
— Де вони? Де… батьки?..
— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром… а мати — бомбою. В степу, під Харковом. Я приймала роди в ямі. І одразу ж… вбило її. Мене солдати підібрали… З тобою. Медальйон з твоїм прізвищем… клуночок з білизною… і все… От і все…
Мати вже, мабуть, жаліла, що сказала правду. По її сухих зелених щоках текли скупі сльози. Та сама вона була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір невидющими очима, щось шепотіла сухими вустами…
А вночі наступала агонія. І смерть.
Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Недалеко баби продавали квіти в вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постояла біля могили і пішла. Пішла, подякувавши покійній за трудне життя, за турботи, прохаючи пробачення за муки, що не бажаючи принесла їй. Не бажаючи…
Різні дороги… Різні долі…
І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранки. Думає. Думає. Думає. Світанок надворі. У вікні проходять ноги людей. Тільки ноги. Сіре світло.
Тіні в кімнаті. Сумно.
На столику, перед Оксаною, футляр з скрипкою. Давно вона не торкалась струн. Давно…