Миколу посадили в машину. Обличчя його було осяяне дивним виразом радості і болю. Марія схопила дівчину за руку, благально сказала:
— Я не повинна загубити вас! Я нічого не можу сказати тепер. Потім, потім!.. Але скажіть ваше прізвище. Ваше ім’я…
— Ім’я? — здивувалась дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксана. А прізвище — Кремінь…
— Це ваше дівоче прізвище? — запитала Марія. — Пробачте… Повірте, це дуже важливо. Ви самі потім побачите…
— Не дівоче, — сказала збентежена дівчина. — Дівоче моє — Петрова… А втім, ні… не Петрова… Горенко Оксана Миколаївна… А тепер — Кремінь. Ми недавно одружилися.
— Бажаю вам щастя, хороші люди! Послухайте мене. Я хочу знати, де ви живете? Я хочу бачити вас…
— Ми їдемо. Сьогодні ж їдемо, — вибачливо сказав хлопець. — Недалеко, в село над Дніпром. Ось я напишу вам адресу. Якщо потрібно — ми готові зробити, що треба… Будь ласка…
Машина рушила. Молода пара залишилась в саду, здивована, стривожена.
Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю «Україна», де вона зупинилась. Викликала лікаря в номер. Лікар оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього якесь нервове потрясіння. Спокій, спокій, спокій, — сказав він. Все буде гаразд…
Через кілька годин, вночі, Микола опритомнів. Марія з надією очікувала. Дивилася, як тріпочуть його вії, як відкриваються очі.
— Музика, — прошепотів він. — Блакитна музика… Срібні акорди радості… Хороше… Радісно… Оленко… Маріє… Де ви? Де ви, подруги мої?..
Марія метнулась до нього, схилилась над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:
— Я все згадав… Згадав, Маріє… Я знаю… Ніч над Дніпром… розстріл… видіння… і ти… Ти врятувала мене. Партизани. Артист. Я — Артист. Бій. І вона…
— Хто вона? — тривожно запитала Марія.
— Оленка. Дружина моя! Її вішали тоді. Пам’ятаєш, її вбив офіцер… Тоді мене охопила пітьма… І все… далі, як сон… Сад, сад… і ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоєю дитиною. А тепер — я прокинувся. Що сталося? Що сталося, Маріє? Мені приснилась Оленка. Я ніби зустрів її на кручі, в саду…
Марія плакала радісно. Вона пестила сиві кучері Миколи і щасливо промовляла:
— Все не так. Не так, друже… Якби ж я знала? Якби знала… Вона не вбита. Не вбита, Миколо!..
— Хто? Хто… не вбитий?..
— Та жінка, що ти кажеш… Оленка… Її, поранену, одправили на Велику землю разом з тобою… Вона лежала поряд… А я не знала…
— Вона… жива? — запитав Микола приглушеним голосом. Руки його похололи, очі потьмарились знову.
— Що з тобою, Миколо? — злякалась Марія. — Друже, не треба! Друже, ми знайдемо її! Чуєш… вона повинна бути жива…
— Знайдемо, — як луна повторив Микола.
Марію потрясали гарячі і холодні потоки незримої енергії. Вона відчувала, що а ці хвилини розв’язується гігантський вузол долі.
— А та дівчина… що ми зустріли… Хто вона? Хто? Ти знаєш, Маріє…
— Я записала, — сказала Марія. — Її звати Оксана. Оксана Миколаївна Горенко…
— А-а-а! — скрикнув торжествуючим голосом Микола, і очі його загорілися синім полум’ям. — Маріє! Це дочка моя! Донька! Маріє!
— Донька? — не вірячи його словам, прошепотіла жінка. — Хіба тебе…
— Горенко… Горенко, — сміявся і плакав Микола, обнімаючи Марію. — А донька Оксана… Так ми її вирішили назвати… з Оленкою… Де вона? Куди нам їхати?..
На світанку Марія з Миколою виїхали легковою машиною в придніпрянське село…
ОСТАННЯ ЗАПОНА
У вікно світить місяць. На підлозі пливли срібні тіні. Марево. Все ніби сниться.
Оленка роздяглася, залишилася в сорочці, пірнула під ковдру. Вона дружина Сергія. Сталося. В шухляді столу лежать документи. Папірець. І вона — дружина Сергія.
Вона оточила себе стіною забуття. Не підпускала спогадів. Вона здалася перед лавиною кохання. Вона згодилася… їй вже було несила дивитись, як він знемагає в боротьбі з самим собою. Як він марніє від нерозділеного кохання.
Розум вирішив: хай буде так. Серце замкнене. Серце поховане там, над Дніпром. Хай цьому належить тіло. І дружба…
Тягнеться… Тягнеться час…
Скрипить підлога. Він наближається. Затуляє місячний промінь. Він лягає поряд з нею. І боїться торкнутися. Ніби хлопчик. Ніби юнак, який ще не відчув доторку дівочого тіла.
Оленка мовчала. Не дихала.
Серце завмерло.
Зупинився час.
Він повернувся до неї. Прошепотів: