— Знайдете друзів, — пообіцяв Юрко.
— А як же… Марія… Сергій?..
— До речі, ви згадали про них. Марія в своїй школі. Таки добилася, створює школу-сім’ю. А Сергій поїхав з нею. А Оксана і Євген… Правда ж, хочете побачити їх? В Києві. На кілька днів поїхали. Незабаром повернуться…
Юрко провів мене за село. Попрощався. Пішов назад.
Я йшов по засніженому полю. Високо в небі сіяло веселе сонце. Нескінченна пелена снігу грала райдужними іскрами. Було чисто, спокійно, ясно.
Я згадав свої недавні болі, муки, терзання. І згадав гігантські долі Марії, Миколи, Оленки, діда Василя. Мені стало соромно своєї незначної трагедії. А втім, чому незначної? Де міра її глибини? В чому?
Міра її в протилежному пориві, прийшла відповідь з душі. В пориві до життя, до любові. Тільки так. Тільки так.
А ще краще — відкинути всі трагедії. Розвіяти мару тисячоліть. Людині суджена радість. Радість творчості. Радість кохання. Радість звершення. Радість об’єднання.
Хто може зупинити потік радості? Якщо він народився в серці і злився з радістю творчого Космосу, — хто може знищити його? Ніхто.
Лише треба пізнати себе, дати ясну і вичерпну відповідь — хто ти?
Хто ж я? Чи пізнав я себе хоч трохи?
Я, що несу в собі муки і радість, горе і щастя?
Я, що серцем сягаю Сонця, розумом обнімаю Безмір?
Я, що жду рідного серця, всіх рідних сердець, щоб об’єднатися з ними для нових несказанних шляхів?
Я, вирощений матір’ю струдженою, випещений коханою Україною, загартований спілкою об’єднаних народів, сповнений мудрістю планети Землі, посланий Безмежністю на шлях Пізнання і Подвигу, — хто ж я?
Я зупинився, вдихнув колюче морозне повітря. Усміхнувся. Відповідь прихована в тобі. В тобі, Людино…
Запитай білого снігу, його цноти. Запитай лісів, запитай гір. Запитай потоків веселих, рік повноводних. Запитай пам’яті матері своєї, батька свого. Запитай славного минулого і прекрасного майбутнього. Запитай народжених і ненароджених, які йдуть на зміну тобі, щоб продовжити Великий Похід по дорозі Всесвіту, які вже стукають в стіну Часу, які незабаром гомоном любові і творчості сповнять Нову Землю, яка гряде!
Гряде!
Людино! Відкинь бар’єри, що тримають тебе! Відкинь руйнування, війни, жахливу зброю, породжену маніакальним розумом! Ти відчуваєш себе творцем і єдиним володарем Всесвіту! Ти об’єднаєш в огні братерства і свободи розірваний, многостраждальний світ!
Тільки скажи собі — хто ти?
Запитай Сонця, серця свого, запитай в Безмежжя!
І коли ти щиро запитаєш, глибоко запитаєш, — відповідь прийде. Велика, несказанна відповідь!
Хто ж ти, Людино? Хто Ти?
РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ
СЛОВО ПЕРШЕ
РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ
1
Їй снився сон…
Люди втікали, лементуючи, в невелику хатинку. Вони кричали, злякано показуючи на обрій. Чулися тривожні вигуки:
— Летить! Летить!
Вона теж піддалася спільному почуттю страху. Залишившись з юрбою, сповнена панічним страхом, причаїлася в хатинці. Потім, наважившись, визирнула в віконце.
Над хатинкою кружляв хижий птах. Він закривав своїми чорними крилами півнеба. Його багрові очі зловісно поблискували. Люди завмерли.
І раптом в тій тиші почулося рішуче:
— Розійдіться. Я вийду до нього!
Вона з подивом оглянулася. Висока постать рішуче розштовхала юрбу. Це він! Він! Інакше й бути не може! Він ніколи нічого не боявся! Але ж тут неймовірна почвара, що закриває півнеба! Куди він? На вірну загибель!
— Павле-е-е!!!
Він повернув обличчя до неї, широко, радісно усміхнувся. Блиснув разок білих, міцних зубів. Привітно підняв руку. І, рішуче рвонувши двері, вискочив надвір…
У віконце видно, як він пружними, владними кроками метнувся до хижака. А той, згорнувши крила, бурею накинувся на сміливця.
Почувся зойк. Перед очима майнув гігантський загнутий дзьоб, чорні невблаганні пазури. Хижак рвонув дзьобом, полетіли шмаття вбрання, бризнула кров…
Вона закричала, затулила обличчя долонями, нестямно кинулася на підлогу. Лежала довго, з мукою прислухалася до божевільного стуку серця, яке відчувало жахливі хвилини поєдинку…
Чулося шамотіння, здивовані голоси. Потім якась тепла рука лягла на плече. Хтось промовив:
— Скінчилося. Ходімо…
Вона підвела голову. Встала.
Біля неї стояв старий дід. Срібна борода спадала до пояса. Біле вбрання огортало його високий, худорлявий стан.