Хутко повернулась до кімнати. Зібрала необхідні книги в портфель. Здалека почувся дзвоник. Пора.
Вона ступила до дзеркала, пригладила волосся на скронях. Байдуже ковзнула поглядом по обличчю. Змарніла, схудла. Ніс загострився. Очі запали, блищать хворобливо. Ну й нехай! Нема для чого… для кого…
За тією звичною постаттю, за тим постарілим обличчям, яке вона бачила в дзеркалі, ніби відчувалася інша істота… досвідченіша, старіша, мудріша, ніж Таня Владна… Звідки вона взялася, коли народилася…
— Танюшко! Ти снідати йди, — почувся голос господині.
Дівчина здригнулася. Схопила портфель. Вискочила в коридор. Заглянула в кухонну кімнату. З відкритої печі весело блимало бадьоре полум’я, грало лискучими блискітками на обличчі повної доброї жінки, в якої Таня наймала кімнатку.
— Я не хочу, тьотю Дуня! Потім, в обід…
— Ну хіба ж так можна, — ображено сплеснула руками господиня. — На кого ти схожа? Кошеня обсмоктане, а не дівчина. Та на тебе жалко дивитися…
Не дослухавши, Таня вискочила з хати. Грузнучи в піску, попрямувала через горб до школи. Мимо кущів барбарису, мимо акації, що викидала з колючих віток ніжне листячко, мимо молодої посадки сосни…
Не заходячи в учительську, пішла в клас.
Сонце пронизувало кімнату скісними рожевими променями, золотило десятки дитячих голівок. Неслухняних, бунтівливих, рідних.
В останні дні, після трагедії, діти при ній мовчали, стримували себе. Відчували юними серцями страшний тягар в її душі.
Та чи потрібно це? Не треба смутку. Життя продовжується. Життя пливе далі розмаїтим потоком. Для суму немає місця в цьому потоці. Саме тому Павло сказав їй чудодійну фразу сьогодні: «Радістю здолаємо безодні!»
Саме про це й треба говорити… Радість!.. Життя дало урок Тані. Вона втратила була радість, а з нею і смисл життя. Вона егоїстично відділила себе від живого пульсу навколишнього, а разом з тим і занепала духом. Радістю перейдемо безодні! Так сказав він. Так владно говорить життя!
— Діти, — сказала Таня. — Я хочу говорити з вами про радість. Це прекрасне почуття. Хто зрозуміє його силу, його нездоланність — той мужньо пройде через життя, високо і гордо несучи голову, як людина і творець…
У всіх нас попереду великі і важкі шляхи. Буде всього — невдач і розчарувань, гіркоти і зневіри. Але хто не забуде в дорогу радість — тому не страшні ніякі печалі, ніякі страждання. Діти! Радістю устеліть шлях свій. Радістю укріпіть взуття і крила свої!..
Взуття радості не зітреться на камінні невдач, не розмочиться в потоці песимізму, зневіри, не запилиться на сірих дорогах буденщини. А крила радості перенесуть вас через всі хребти і ріки, через океани, часу і лабіринти життя.
Сум і зневіра, жаль над самим собою і ниття віддаляють від друзів, від людей, замикають нас у шкаралупі егоїстичного горя. Радість же — зв’язує з друзями, з людьми почуттями єдності, щастя, як у нас сьогодні!.. Ось чому радість необхідна нам, як повітря, як сонце як хліб! Треба, щоб воно — це чудове почуття — Не було рідкісним і випадковим гостем, а вічним супутником!..
Хвилюючу імпровізацію вчительки перебив сміхотливий шепіт. Таня здивовано замовкла. Оглянула клас. Діти дивилися на вікно. Звідти виглядала розкудлана попеласта голова Марка Головатого.
Хтось пирснув. Таня здивовано запитала:
— Ти чого у вікно?
— Я хотів непомітно, — виправдовувався Марко. — Не вийшло. Хай буде просто. Без сюрпризу…
Він стрибнув у клас, тримаючи перед собою зелений пластмасовий ящичок. Рушив до столу.
— Що за сюрприз? — нахмурилась учителька. — До чого такі витівки? Поясни… І що це в тебе в руках?
— Телевізор, — неприродно радісно сказав Марко. Потім, тупцюючи від нетерпіння, скрикнув: — Павло Григорович повертається з Марса.
Таня зблідла. Серце застукотіло навально, зупинилося. Вона похитнулася, схопилася руками за стіл. Клас завмер.
— Що з вами, Тетяно Сергіївно? — прошепотів Марко перелякано.
— Не можна так жартувати… Марку, — ледве чутно промовила вона.
— Так я не жартую! — щасливо вигукнув хлопець. — Брат привіз з Москви телеприймач. Портативний. Я вранці включив. Почав дивитись. Тому й запізнився. Коли передача. Кажуть — повертається Павло Григорович. Скоро буде на Землі. Давайте включимо…
Клас вражено зашумів. Очі дітей загорілися вогнями хвилювання, радості, недовір’я. Таня випросталася, на якусь мить прислухалася до бурхливого потоку чогось потужного і сильного, яке змітало в її серці, в душі кору вчорашнього дня.