— Радістю пройдемо безодні, — прошепотіла дівчина.
— Радістю пройдемо безодні, — співали дерева за вікном, шепотіли трави, сміялося сонце.
Потім вона отямилася, кинулася до Марка. Усміхалася крізь сльози, протягуючи тремтячі руки до маленького зеленого ящичка.
— Скоріше, скоріше! Як він там у тебе?..
Марко радісно натиснув кнопку. Спалахнув невеликий матовий прямокутник голубим сяйвом. Почувся голос диктора:
— …ви бачите передачу з Сибірського космодрому. Космічний корабель «Марс-16», пілотований героєм-космонавтом Павлом Ковалем, щасливо повернувся з незвичайного польоту до планети Марс…
На екрані телевізора з’явилася постать молодого хлопця — диктора. Потім зникла, а натомість перед глядачами виникла широка площа космодрому.
Учні з’юрмилися біля столу, жадібно заглядають в мініатюрний прямокутник. Учителька забула про те, що вона старша, опинилася в спільній купі, затаїла подих, до болю в очах вдивляється в нечітке зображення.
Ось юрба космонавтів. Вони поспішають до космодрому. Ось якісь машини. На них — хрести. Чому хрести? А — це санітарні машини.
Потім ракета. Чому вона така маленька? Ага, це здалека. Все ближче, ближче зображення космічного корабля. До нього під’їжджають естакади, блискавично підіймаються ліфти.
Видно, як там, вгорі, відкривається темний отвір. Люк. Метушаться люди. Де він? Чому його не видно?
Чути хрипкий голос:
— Здрастуйте, люди… Вітаю вас, друзі…
Хто це? Хто? Чому не видно обличчя?..
Спини, спини, голови. Чому вони затуляють його?
Схвильований голос репортера:
— Ніяк не можна спіймати в об’єктив нашого героя. Друзі, космонавти, учені буквально душать його в своїх обіймах. Та воно й не дивно! Людина повернулася з легендарної мандрівки до таємничого Марса, після того, як було повідомлено про жахливу катастрофу…
Таня до болю стискує пальці.
Для чого він базікає про це? Тиша. Хай буде урочиста тиша. Він повернувся. Що ще потрібно! Він повернувся!
Спини розступаються. В об’єктиві — обличчя. Він чи не він? Хто це! Очі — бездонні, глибокі, непорушні. Вони спрямовані на неї. Вони дивляться прямо в душу. Але чому він так змінився? Вічний жартівник і співун Павло чому він такий зосереджений і суворий?
Здрастуй, Павло! Я розумію тебе. Я відчуваю за тобою подих невідомого світу. Я розумію, що ти Повернувся не тим, яким відлітав з рідної Землі. Я жду тебе…
Павло дивиться з екрана на людей. Без жестів, без посмішки, без пози — просто і тихо говорить:
— Здрастуйте, друзі, люди, брати…
І після паузи, ще тихше:
— Здрастуй, мамо… Здрастуй, Таню…
І знову спини, голови. Героя закрутили у вихорі постатей, у гаморі голосів.
З’явилися на екрані машини. Маленька постать Павла Коваля підходить до них. З ним учені, президент Академії, друзі. Вони сідають в машини, мчать з космодрому до автостради.
— Незабаром всі люди Землі зможуть почути і прочитати про першу подорож до Марса, про дивовижні пригоди і відкриття нашого героя-космонавта Павла Коваля…
Диктор продовжує сипати звичними словами, але Таня вже не слухає. Неймовірна напруга серця і душі розрядилася бурхливими риданнями. Діти вражено завмерли, замовкли. Не знають, що діяти. Не розуміють…
— Тетяно Сергіївно! Тетяно Сергіївно! — шепочуть дівчатка. — Все ж добре… Чого ви плачете?
— Від радості теж плачуть, — крізь сльози усміхнулася Таня. — Сльози радості не страшні…
2
Біля воріт Космічного містечка клекотіла буря. Юрба репортерів та кореспондентів безлічі світових газет, радіо, телестанцій, кіностудій перегородила дорогу машинам, які супроводжували Павла Коваля. Президент Академії, благально притиснувши руки до грудей, комічно знизував плечима, викрикував:
— Друзі! Панове! Пропустіть! Космонавту необхідний відпочинок!
— Прес-конференцію! — ревла схвильована юрба.
— Ще не опрацьовані дані! Коваль змучений! Зачекайте одну добу! Лише одну добу!
— За цю добу половина з нас ляже в психіатричну лікарню! — громовим голосом гукнув велетень-негр — кореспондент газети «Таймс оф Ґана».
Навколо сміялися, жартували, але невблаганно змикали кільце навколо машини. Учених оглушували вимогливі репліки:
— Хоч кілька слів!
— Коваля! Коваля!
— Світ чекає! Пане президент! Така подія!
— Містер Коваль! Невже ви невблаганний!
Коваль нахилився до президента, щось сказав. Президент підняв руку. Гамір покотився до задніх рядів, затих.