Вони сіли одне проти одного на покуті. Мати любовно розглядала бліде обличчя сина. Павло гладив її шорсткі, жилаві руки. Вона кинула погляд на стіну, де висів портрет батька, зітхнула. Нічого не сказала. Та Павло все зрозумів. Не треба зайвих слів там, де можна зрозуміти в тиші. Мовчить портрет, усміхається. Він задоволений сином. Він підбадьорює його. «Іди, синку, — чується Павлові. — Іди далі й далі… Спочинок лише мить на великій дорозі. Іди, синку, відкривай людям нові путі…»
— Може, вечерять? — схопилася мати. — А то я забула, гостей давно не було, так вже розучилася приймати. Я швиденько — вареничків з картоплею, огірочків солоних, вже редисочка є…
— Мамо, — потягнув її до себе Павло. — Не треба зараз. Я не голодний. Дайте подивитись на вас…
— Чого там на мене дивитись. Старий шкарбан, і все. Вже скоро в дорогу…
— Таке кажете!
— Чого там. Хіба страшно? Та цур йому, що це ми таке говоримо. Я не знаю, чим же тебе пригостити?
— Потім, потім матусю…
Мати присіла на ослін.
— Коли потім, то й потім…
Зазирнула в обличчя сина, зітхнула.
— Змінився ти, Павлушо…
— Похуд, чи що? — всміхнувся син.
— Та ні. Не те… Якийсь не такий…
Павло мовчав. Мати присунулася ближче, прошепотіла:
— Дивно там, синку?
— Дивно, мамо…
— Не ждав такого?
— Ні…
— Я відчула одразу… Та хіба й можна інакше… Така далина. Страшно подумати. Чужий світ. Тільки ось що дитино моя… В тобі я відчуваю… ніби чужість якусь… Не до мене, ні… а просто так… Я розумію… ти пережив страшне… ти бачив дивне… але будь, як раніше… Люди ждуть од тебе слова… нового, дивного… Ти не для себе літав туди… для людей. Вони послали тебе, для них ти повернувся. Ти розумієш мене, Павлушо?
Мамо, матусю! Ти одним словом знімаєш з мене павутину душевного холоду. Ти одразу збагнула, що твориться в душі твого сина. Я зрозумів тебе і з радістю слухаю твій мудрий голос. Буде так, як хоче твоє гаряче серце, бо воно серце матері…
Павло не каже нічого, але мати бачить, що очі його відповідають щирістю, що слова її падають в серце сина.
— А чому ж… не було свята… мітингу?
— Вирішили спочатку дати мені відпустку… додому… а вже потім — все інше…
— Мудро вирішили… Спасибі їм. А то до мене вже приставляли машини кілька разів, все чекали, що мене затребують в Москву, на мітинг… або в Київ. Все нема й нема… Я їм кажу — не треба, я не хочу виставлятись на люди, хай вже Павлуша терпить! А вони — ні! Положено, і все…
Павло од душі сміявся. Мати раптом посерйознішала, глянула в віконце.
— Ми оце з тобою сміємося, а забули найголовніше…
— Що, мамо? — здивувався Павло.
Мати докірливо подивилась на нього.
— Невже забув?
— Таня! — спалахнув він. — Як вона? Що?
— Одійшла, як почула, що живий. А то… та що там говорити. Сам побачиш. Іди до неї… Неждано — буде краще!..
— Як же так… вночі…
— Іди, йди! Мати підожде. Мати звикла ждати. А з нею тобі весь вік іти…
Мати, мати! Чутлива моя, голубко моя! Яке серце, чиє зрівняється з твоїм?
Павло схилився до матері, поцілував Їй руку. Вона підштовхнула його до дверей Щасливо осміхнулася.
— Ну йди, йди… герой… Я ждатиму тебе…
Вже переступаючи поріг, Павло почув:
— …на світанку…
5
Посадкою, поза селом, Павло пройшов до хати, де жила Таня. Ступав м’яко, як кіт. Ніби побоювався, щоб його не почули.
Над лісом сходив червоний місяць. Десь воркувала горлиця. Прозорі хмари швидко мчали в темному небі, і тому здавалося, що зорі та місяць пливуть в неосяжному океані безмежжя.
Павлу здавалось дивним, що він знову може спостерігати зірки з Землі… йти між соснами, де ходив у дитинстві… йти на зустріч з нею… Адже зовсім недавно він був ніби викинутий на пустельну скелю в океані моряк… він дивився в зоряну безмір з планети, де його оточували дивні руїни і пустка… і ще… Втім, тихо, серце, тихо… Неси свій дарунок таємниці для тієї, яка жде його, яка з ним завжди…
Павло підступив до тину, заглянув у вікна. Нема світла. Невже спить?
Він постояв трохи, вагаючись. Що ж робити? Не будити ж її? Якось негарно…
Від стіни хати одділилася темна постать, метнулася до хвіртки. Відчув, що то вона… Ждала!