Мелодія п’ята
ЛЕГЕНДА ПРО ІСТИНУ
В прадавні часи жив над Славутою древлянський хлопець Доброслав. Не такий був, як усі. Інші безжурно ходили в походи, одружувалися, родили дітей, полювали і вирощували врожай. Жили, як і належало жити, не задумуючись, звідки тече Славута, або хто метає блискавиці з грозового неба. Кажуть жерці, що Перун, — значить, так воно і є…
А Доброслав не міг задовольнитися таким життям. Він болів за муки інших людей, ненавидів насильство, гнівався, коли бачив обиду слабших і пиху сильніших. Він бачив грубе і темне життя своїх одноплемінників і просив у богів іншої долі. Та все текло, як раніше. З бруду не родилася чистота, з ненависті не з’являлося добра між людьми…
І запечалився вельми Доброслав. Часто він говорив своїй молодій дружині Троянці:
— Життя віддав би, щоб змінити підле, темне животіння древлян. Не можу більше терпіти… піду питати в людей, може, хто знає, де знайти відповідь на мої терзання…
Довго ходив молодий вояк по нетрях і лісах, по городищах і скитах. Нарешті забрів Доброслав до славетного столітнього пустинника, який з’явився, не знати звідки, недалеко від київського городища, йому відкрив він наболіле серце, змучену душу. Вислухавши, старий сказав:
— Це вічна дорога, синку… Не ти перший народився на ній. Ти хочеш знайти істину, побачити своїми очима взірець бажаної краси та щастя. Чи правду я кажу?
— Правду, батьку… Покажіть же, куди йти, де шукати істину… Я на край світу полечу заради неї…
Довго мовчав пустинник, думав. Врешті сказав:
— Сам не відаєш, чого прохаєш, синку… Я вже пройшов той шлях, на який поспішаєш ти… і міг би сказати…
— Не треба! — гукнув Доброслав. — Я не залишуся в незнанні. Тільки сам хочу звідати до кінця всю радість чи гіркоту шукання! Покажи, старче, куди йти мені? Цього лише прохаю!..
— Рано ти народився, вояче, — сумно озвався пустинник. — Твоя сила — як буря над пустинею. Котиться, несе хмари піску, а користі ніякої. Млина треба, вітрил… Або молоти зерно, або нести вперед кораблі! А такого вітрила для тебе ще нема… Одначе йди… Я скажу тобі, куди… Далеко на півдні, в тім краю, де горить ясним вогнем вечірня зоря, на березі моря стоїть храм Безсмертя. В ньому з давніх-давен доля поставила статую Істини. Обличчя її не бачив ніхто — воно закрите чорним покривалом. Хто зірве ту запону, той помре в храмі, так і не вернувшись до рідного краю.
Очі Доброслава запалахкотіли вогнем рішучості.
— Я готовий вмерти, аби лиш поглянути на неї. Я йду, старче… Хай боги бережуть тебе…
І зібрався в дорогу Доброслав. Сів на вороного коня, потримав на руках сина. Перехилившись з сідла, поцілував дружину, натягнув поводи.
Хотіла щось сказати Троянка, та подих перехопило, хвиля відчаю сповнила груди, стримала сльози. Кінь заіржав, з місця ринувся вскач, стелючись чорним птахом понад лозами, понад бур’янами. Хмара куряви заклубилася за ним. І тоді, шалено загавкавши, з припони зірвався улюблений пес Доброслава В’юн і кинувся услід за господарем. Троянка бачила, як муж її зупинився, підхопив собаку на сідло і поскакав далі. Що ж, так і мусить бути! Вірність хай буде рядом з подорожнім, з безприютним скитальцем. Там вона найбільше потрібна…
Затихло іржання коня, зникла постать вершника. Тільки ще стугонить земля та луна, затихаючи, котиться в лісі.
Тоді Троянка не витримала. Вона впала на теплу землю і тяжко заридала. Внизу, втішаючи її, співав журливу пісню Славута, а над нею гомоніли густими вітами дерева, мов передавали одне одному дивовижні вісті про хороброго вояка, що пішов у далекі краї за істиною…
Не день і не ніч їде понад берегами Славути Доброслав. Густими лісами, звіриними стежками пробирається він до полудня. Не хоче виїжджати в степ — там наскочать кочівники, від них не відчепишся. А тут — надійний захист від ворожого ока, здобичі скільки хочеш…
Спадає вечір. На небі загорається зірка. Вона переливається живим вогником, тремтить, хвилює серце Доброслава, мов погляд рідної матері. Вперед, вірний коню! Вперед, друже В’юн.
Їде вояк місячної ночі понад берегами. Верби схиляють до води свої коси, в хвилях граються русалки, моргають зеленими очима, простягають Доброславу білі руки.
— Іди до нас, чорнобривий хлопче!
— Не можу, дівчата річкові! Поспішаю я в далекі країни, шукаю істину, щоб побачити красу життя, щоб осяяти долю дітей своїх…
Замовкає сміх русалок, і привітно здіймають вони вслід Доброславу вінки з білих лілей і співають ласкаві пісні на честь хороброго вояка.