— Ти живий, древлянине?
— Живий, — тихо, але ясно відповів Доброслав.
— Дивно! Хвалю! Ти сильний вояк. Це радує мене! Послухай, що я скажу тобі. Виходь на волю, йди в мою охорону. Даси мені клятву вірно служити. Жити будеш краще від вождів київських!
В залі всі замовкли, очікували відповіді. І ось з ями пролунали сумні слова:
— Ні, хане Іт-тун. Не буду я тобі служити, бо не в силі істина! Тільки істині можна служити не задумуючись…
Аж заскреготав зубами хан від злості, тупнув ногою.
— Так не вийдеш ти ніколи з цієї ями, не побачиш ні химерного храму свого, ні рідної землі, ні сонця. Не хочеш служити силі — згниєш в землі!
— Воля твоя, хане Іт-тун. Та істина вища від сили…
І потяглися для Доброслава довгі ночі і дні. Йому давали шмат тухлого м’яса, смердючу воду в бурдюку. Та це його не турбувало. Сойфулі через день посилала В’юна а добрими припасами, їсти і пити вистачало.
Одежа на Доброславі струхла, почала розвалюватись. Одростала борода. Він втратив рахунок дням. Не знав, скільки часу минало над страшною темницею — рік, два чи десять. Чи живі ще Троянка з сином, чи, може, й вітер розвіяв їхнє городище, а ворони розтягли білі кості по широкому степу?
Інколи древлянину снився широкий повноводий Славута, хвиля його співала знайомі пісні, а на полудневім небі горіла ясна зірка надії. Прокидався вояк, метався вовком по ямі, рвав на собі волосся. Там, на горі, життя, гуляє вітер, гримить гроза, хвилюється тирса, літають птахи. А тут — душно, земля тисне груди, не дає дихати. Наче в могилі! Чи не краще було послухати хана, вийти на волю, зректися своїх слів?!
— Ні, ні! — кричало сумління. — Ні, ні! — стугоніло серце, вирувала кров, заперечувала душа.
Інколи приходила Сойфулі. Мов тінь з’являлася вона в отворі, зірочками очей слідкувала за Доброславом, слухала його розповіді про землі древлян і полян, про жорстокі бої, про буйні ліси, про красу Славути, про велику істину, що очищає душі, тривожить серце. Дівчинка зітхала, тихенько плакала, втішала в’язня, будила в згорьованій душі неясну надію.
Зненацька наступила зміна. Одного разу Сойфулі прийшла засмучена і мовчазна. Довго сиділа над отвором, потім зронила тихі, мов шелест листя, слова:
— Горе, древлянине…
— Що трапилося, Сойфулі, дівчинко моя?..
— Я вже не дівчинка, чужинцю! Хіба ти не знаєш, що минуло сім років?
— Сім років! — охнув вояк.
— Так. Це правда. Я вже наречена. І мене віддають за сина козарського володаря. А я не хочу цього. Я його не люблю! Він поганий і дикий! Все життя моє пройде в смердючих шатрах і диких походах! О горе мені!
— Не йди, Сойфулі!..
— Що говориш ти, древлянине! Батько мій так вирішив. Ти ж знаєш — він нічого не визнає, крім сили…
— І ти, Сойфулі, згодишся з ним?
— Ні! — майже крикнула дівчина. — Ні, і я доведу це! Я хочу іншого життя — ясного, широкого, як сонце, як неосяжний світ… Вояче! Готуйся!
— Куди? — здивувався Доброслав.
— В похід! Я знаю, де твій кінь і меч. Ключі у мене. Ми поїдемо з тобою до храму Безсмертя, шукати істину!
— А якщо смерть, Сойфулі?
— Хай буде смерть! Ні слова більше!
О, жадана воля! О, буяння крові, правда серця, голос великої любові! Ви не вмерли, ви рветеся з клітки пітьми до сонця справжнього життя!
Впав замок, відкрилися грати. Вниз падає вірьовка, Хутчій. Доброслав хитається, він одвик ходити, він одвик од світла. Добре, що зараз ніч!
Тихо, вояче, щоб не почули вартові. Переходами, закутками… Сойфулі на мить забігла кудись, повертається з В’юном. Пес розуміє небезпеку, мовчки несамовито облизує губи, щоки Доброслава.
Степове повітря, запах полину вдарили в обличчя древлянина, оглушили. Сльози виступили на очах, бурхливо забилося серце. Далі, поміж валунами, до ущелини. Що там чорніє? Кінь! Його вороний!
Кінь впізнав господаря, тихенько заіржав, заклично тупнув копитом. Поряд — білий степовий кінь.
— Сідай, древлянине, скоріше, доки хмари на небі. Вийде місяць, можуть помітити…
Мов крила виросли, як відчув себе Доброслав у сідлі. Задрижав від хвилювання, міцно натягнув повід, помацав держак меча! Ні, ще не вмерла доля!
Де ти, зірко ясна? Ось я бачу твоє чисте проміння, світи нам в дорозі! Вперед, коню!..
Рушили. Безшумно минули селище. Скоро степ. Та ось зрадливо виповз з-за хмари місяць, осяяв вершників.
— Хто такий? — пролунав голос.
Меч батьківський, не підведи! Блиснула сталь, падає на землю вояк огрянський, коні несуть втікачів все далі й далі, через тирси і полин, через пахощі степу, в голубу далину ночі.