— Троянко, далека зоре моя! Прийди до мене на мить одну, вдихни в мене повітря рідної землі, втиш спрагу водою із Славути, благослови своєю любов’ю! Ти чуєш, Троянко, ластівко моя, доле згорьована?
І чудо сталося перед Доброславом. Перед ним з’явилася люба дружина. Горять коханням її блискучі, молоді очі, сильні руки обіймають вояка, вливають в м’язи нову силу. Кров грає бурхливіше, серце стукає в грудях, ніби хоче вирватися на волю. Тепер можна позмагатися з невблаганним божеством!..
— Ти вмреш, як тільки зробиш крок вперед! — прогримів голос над головою вояка.
— Я знаю це — і радо встаю проти тебе, грізна сило! — закричав Доброслав і кинувся вперед, переступаючи через кістяки. Він схопив обома руками чорну запону і, зібравши всі сили, рвонув її вниз.
Загриміли громи, блискавиця осліпила вояка. Разом з покривалом він гримнув на землю. Розпластався на кам’яному ложі, і темрява насунулась на нього. Він відчув, що вже більше не встане. Наступала смерть… Вона холодними руками вхопила, стиснула серце, склепила очі. Дух Доброслава забунтував проти її невблаганного присуду.
Зажди ще мить! Дай поглянути на істину, заради якої гинуло так багато людей!
Ледве-ледве підвів голову древлянин і згасаючим поглядом подивився в нішу, яка була за покривалом. Там не було нічого! Порожнеча… Доброслав протер очі, поглянув ще раз… Зір не обманював, там, справді, не було нічого…
Страшний божевільний сміх древлянина прокотився попід куполом храму:
— Так ось в чому істина, безумний діду? Вона в порожнечі! І я, дурень, послухав тебе, пішов у чужину за химерою!.. О горе мені…
Над Доброславом з’явилася тінь жінки, закутаної в туманний серпанок. Її добре, сумне обличчя скидалося на когось знайомого, рідного і невідомого водночас. Небесною музикою пролунали тихі слова:
— Не терзай гнівом свого серця в останню хвилину, сину… Я, доля твоя, прийшла втішити тебе… Ти хотів знайти істину на шляху одного життя… О нерозумне дитя! Той шлях безконечний. А щоб іти по ньому, потрібні безстрашні серця, стремління вперед і безсмертний вогонь шукання. В тебе зрів той вогонь, ти плекав його мужністю і вірністю прекрасній, хоч і невідомій меті… Ти не впав перед силою, не здався мукам, не захопився минущими благами світу. І одержиш за те найбільшу нагороду від мене… Дух шукання твій не умре. Він перейде до сина твого, до нащадків твоїх… Вони підуть далі, по тому шляху, який ти проклав нечуваним подвигом своїм…
Доля схилилася над вояком, ніжні пальці торкнулися холодіючого обличчя.
— Ти зрозумів мене, сину?..
Потім все зникло. Тільки хмарка сивого туману покотилася в глиб храму, розтанула. А крізь віконниці храму Доброслав побачив яскраве сяйво вечірньої зірки.
Він усміхнувся, полегшено зітхнув. Темніючою свідомістю зрозумів, що доля сказала правду йому. Ніколи не згасне в сильних і вірних душах вогонь шукання, він житиме вічно, пройде крізь негоди і смерть… І завжди — в лиху годину, в грозу, в своїх і чужих краях — перед нащадками горітиме зірка надії і віри, той чистий вогник, що вів Доброслава в далекі землі за істиною…
З тою думкою древлянин востаннє заплющив очі…
Мелодія шоста
НАДІЇ І СУМНІВИ
СЕКРЕТАР РАЙКОМУ
Почалося літо. Зійшли з лугів весняні води. Над землею пройшли цілющі грози, напоїли поля життєдайною вологою. Ночами на обрії миготіли зірниці, повітря було парким, пахучим. Старі люди пророчили буйний врожай.
На початку червня Микола з Оленкою вирушили до району, щоб домовитись про роботу. Вийшли удосвіта. Ліс дрімав, обрій прокидався зі сну, розплющував блакитне око.
Микола роззувся. Оленка зробила те саме. Вона ойкала, щулилася, підстрибувала, натикаючись на грудочки. Він сміявся.
— Звикай.
Оленка хитро примружувалася.
— Я згодна. Буду босою. Тільки неси мене на руках…
— Двадцять п’ять кілометрів? — жахався Микола.
— Хіба так багато? — дивувалася дружина. — А ти ж обіцяв все життя носити на руках? Пам’ятаєш? Як признавався в коханні!..
— Ой і хитра ж ти, Оленко! — жартівливо сплескував руками Микола. — Так і хочеш проїхатись на чужій спині…
— На чужій? — ображалась Оленка. — А от і не чужа спина. Твоя спина рідна, люба, мила…
— Здаюсь! — Микола хапав Оленку на руки, ніс її по росяній Траві, зупинявся, цілував у потемнілі від жаги очі.