Выбрать главу

— Ми так ніколи не доберемось до району, Миколко…

Він опускав її на землю, брав за руку, вів, мов дитину, по лісовій стежині. Вони мовчали, слухали голоси пробудженої природи, вдихали тонкі аромати соснового лісу…

Незабаром вийшли з посадки. Попереду розкинулись поля сусіднього колгоспу. В рожевому промінні ранку поважно хиталися жита, гордо показуючи небу повновиде, ще зелене колосся. Микола зачаровано зупинився, замріявся. Прислухався. Над полями війнув вітер, а йому здалося, ніби то невидимі музичні інструменти взяли акорд. Ще раз. Ще. Переливи ніжних, майже нечутних звуків покотилися під небом, сплелися в чудову гармонію. Оленка з любов’ю поглянула на мужа, торкнулася його плеча.

— Ти чуєш музику, любий? — прошепотіла вона.

Він мовчки хитнув головою. Потім тихо сказав:

— В мені завжди звучить мелодія…І вірші… Вся наша земля, як поезія… як музика… Ось слухай…

Віта мене земля, неначе мати… Мов батько, сонце руки подає… Проснулось поле, вже пора орати, Воно — моє…

— Миколко… Не орати, а збирати скоро треба…

— Не перебивай. Це ж не зведення по колгоспу, а вірші… Я ж експромтом… А ось я чую вже інший мотив…

Ще так недавно у божевіллі Здіймали руки до вір заграви, Іще поети не розповіли Про всі походи відваги й слави, — А вже вітри несуть тривогу, А вже горить криваво захід… Кудись у даль ведуть дороги — І понад ними чорні птахи…

— Правда, правда, Миколо… Тривожно в повітрі, тривожно на серці. Невже буде війна? — Оленка зіщулилася, ніби від холоду. — Я не можу зрозуміти… навіщо воювати, коли отака краса навколо…

— Наївна дівчинка, — ніжно обняв її за плечі Микола. — Якби всі розуміли красу і любов — давно б не було ні воєн, ні рабства… Згадай легенду, яку нам розповідав дід…

— Про істину?

— Ні, про жрицю, що приносила богу квіти… Наш народ віддає для світу любов і труд. Тому й важко нам думати, що можлива війна, руїна… Душі наші виховані красою, любов’ю. А там що робиться? Ти ж читала газети?..

Вони довго йшли мовчки, пригнічені думками про грізні події, про драму Європи, що здригалась в кривавих судорогах війни, сплюндрована чобітьми фашистів. Та скоро той смуток розвіявся разом зі сходом літнього сонця. Воно виглянуло з-за обрію — ясне, безжурне, животворне. Над сусіднім селом запалали верхівки тополь. Ударив треллю жайворон. Радісно зашепотіло чубате жито.

Незабаром їх догнала машина, яка везла з лісництва товсті дубові колоди. Шофер підхопив молодих, підкинув до району. Недалеко від центру вони зійшли. Установи були закриті. До початку роботи залишалося кілька годин. Микола повів Оленку на базар. Вони довго ходили між рядами, купили собі смаженої риби, хліба. Сіли на траві, недалеко від райкому комсомолу. Поснідали. Походили навколо районного будинку культури. Микола заздрісно дивився в вікна, заглядав на сцену, де стояв рояль.

— От якби в Зеленьки рояль. Можна було б знаєш як діло завернуть! Буду говорить в райкомі!..

Оленка читала афіші. Ввечері мав демонструватись фільм «Богдан Хмельницький». Вони вирішили подивитись.

О дев’ятій повернулися до райкому. Піднялися по широких сходах колишнього панського палацу на другий поверх. Тут колись Миколі вручали комсомольський квиток. Молодий секретар Нетреба, по прізвиську «Бра», гаряче говорив напутнє слово, закликав завжди бути вірним ідеям Ілліча, берегти чистоту серця і душі. Про нього Микола зберіг найкращі спогади. Чи працює він ще й досі?

Ось знайомі двері. На табличці напис: «Нетреба». Значить, він. Микола постукав у двері.

— Якого біса стукати? — почувся веселий голос. — Заходь і все.

Вони ввійшли до великого кабінету. Між двох прапорів побачили худе йоршисте обличчя з великими блискучими очима. Це був секретар Нетреба. Він схопився з крісла, вперся кістлявими пальцями в стіл, простягнув голову до Миколи, ніби гусак, що хоче вкусити.

— Те-те! Хто це? Чи не Горенко? Яким чином? Ти ж в консерваторії вчився! Яким чином, бра?

Микола внутрішньо посміхнувся. Нетреба ніяк не міг позбутися звички говорити замість «брат» — «бра»…

Він привітався, потиснув руку секретареві, познайомив його з Оленкою, розказав про свої плани.

Той підняв руки вгору, зацмокав.

— І-і-і! Молодця! Оце братва! Моє виховання! Значить, в село? В рідне? А не брешеш? Вірю, вірю! І жінку захопив? Ну й камса! Музика в маси! Оце да! Дай я тебе обніму! Ми таке закрутимо, що в носі засвербить! Спочатку в Зеленьках! Потім весь район. Ти розумієш, що це таке? Зітрем різницю! Між містом і селом! Фольклор, пісню — на новий рівень! Музика і хліб! Це тобі не штука! Це платформа! Підтримаю! Всіма силами!