— А голова колгоспу? Він може заартачитись. Я хочу придбати інструменти, рояль…
— Скрутимо роги, якщо заартачиться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гризи за горло! Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь. Жінка теж музикант?
— Ні, вона вчителька… Хоче в школу. Теж в Зеленьках…
— Оце да! — радів секретар. — Поворот до природи! Геройське рішення! Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор. Ураган…
Нетреба плескав Оленку по плечу, бив дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб переможно стримів догори. Він сміявся, підморгував.
— А жінка в тебе — богиня. Афродіта. Діана. Як звать? Оленка. Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки по святах. Гріх цілувать щодня, так, як їсти борщ. Ха-ха! Молодці! Радий за вас! Такі б усі — завтра комунізм!
Прощалися весело, по-товариськи. Нетреба обіцяв підтримку, матеріальну і моральну.
— Буду навідуватись. Тим більше літом. Половимо рибки. Поговоримо з камсою. Хочу побачить діда твого. Обидили старого. Жаль. Багато падлюк на світі. Розумний дідуган. Багатюща голова. Тільки містик. Ну та нічого. Ти його слухай, а своє знай. Перелицьовуй те, що він каже. Так як Маркс і Енгельс Гегеля. Ха-ха! Передавай йому привіт. Бажаю щастя! Ну й молодці ж ви…
І довго ще ходив Нетреба по кабінету з сяючими очима, посміхався, ніби радів якимсь думкам…
ХЛІБ І МУЗИКА
У голови колгоспу з похмілля боліла голова. Під серцем смоктало. Перед очима виникали заманливі образи малосольних огірочків. Він уже хотів іти до Тетянки-самогонщиці, в якої це добро було щодня. Та раптом… халепа принесла Горенка.
Герасим Степанович незадоволено сопів, дивився посоловілими очицями на папірець, який поклав на стіл Микола. Водив товстим пальцем по рядках, мурмотів:
— Культвідділ… Угу… Посилаємо… для піднесення… Ти диви, піднесення! Що тут підносити, не розумію… Для організації музичних і хорових колективів… хм… колективів… єрунда якась…
Він подивився на Миколу, який, непевно всміхаючись, стояв перед столом. Кашлянув іронічно:
— Дивлюсь я на тебе, Миколо… Дивуюся. Чого тебе принесло назад, в Зеленьки? Вчився, вчився… і на тобі! Я думав, що ти чимсь путнім станеш… а ти знову у гнояку. Спати закортіло? Тут у нас уже є один… Іван Горпинин… Добре спить. Хе-хе!
Очі Миколині блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.
— Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете, гнояка? Це правда… До сих пір щось нема діла у вас! А пора б уже культуру підіймати! Людям ось так, — Микола провів ребром долоні по шиї, — ваша гнояка надокучила! Хочеться чого-небудь яснішого від сивухи!..
— Ну-ну! Ти не натякай!..
— Я не тільки про вас. Тут усі дудлять самогон. А чому? Тому, що пусто в душі. Пусто в клубі. Нікуди йти, нічого діяти після роботи.
— А ти що? Даси їм роботу після роботи? — єхидно хмикнув голова.
— Не роботу після роботи! — сердито сказав Микола. — Треба в душу людей нести красу, гармонію…
— Гармонія є в нас! — махнув рукою Герасим Степанович. — Всю душу перевертає щовечора!
— Я не про ту гармонію кажу, — засміявся Микола. — Коротше, треба нам піднімати культуру. Я вийшов з села, вивчився. І мені хочеться, щоб товариші мої в селі теж відчули красу мистецтва, як і я. А ви питаєте — для чого вернувся в село… Щоб дехто не киснув у самогонці, щоб замість матюків у клубі звучали мелодії Моцарта і Чайковського!..
— Іч! Загорівся! Ну йди, спробуй. Герой який! Вони всі плюнуть на твою культуру. Хіба що кіно подивляться. Так це й без тебе інколи крутять. А музика, всякі там симфонії — до лампочки! Главне — це хліб. Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо — спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…
— Самогонки, — підказав Микола.
— Самогонки, — згодився голова, — гм… гм… що ти мене збиваєш, сопляк? Ось не дай тобі поїсти два дні заспіваєш вовком! Куди й подінеться твоя культура. За горло схопиш найкращого друга або родича…