Хто ти?

Наступала золота осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, з глибини неба линули кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою і заглядаючи в очі, імпровізував вірші, в яких на всі лади оспівував її.

— Он Миколо, дивись, перехвалиш мене, — сміялася щасливо Оленка, в пориві ніжності притягаючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав од щастя, шалено цілував покриті золотим пушком руки, ноги. А в хвилини найбільшої близькості забували світ — їм здавалося, що тіла їхні зливаються з тремтливою, дрімаючою землею, а душі — з неосяжним прозорим небом.

Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола любив зупинятися біля тонкої ніжнокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя. Прихилившись до стовбура, читав:

Вже у гості йде барвиста
Осінь золота…
Наче книгу жовтолисту
Тихо розгорта.
Я ходжу по тих сторінках
В темному гаю
І зову і кличу дзвінко
Суджену мою.
— Де ти, мріє, озовися?
Може, міцно спиш?
Чи між хмарками у висі
Журавлем летиш?
Чи сховалася між віти
В пишному саду.
Що тебе я в цілім світі,
Мила, не знайду…
Та нема її і досі.
Все не приліта.
Не пускає, мабуть, осінь.
Осінь золота…

Оленка удавано жахалась, тупала ніжкою.

— Що це значить, Миколо? Хіба я не твоя суджена? То, виходить, ти ще когось ждеш?

— Та ні, ні! — захищався Микола. — Це я писав рік тому. Бо не знав, що зустріну тебе.

— Тоді переробляй закінчення, — жартувала Оленка. — А то розлюблю. Ану, поете, живо!..

— Слухаю, королево моя. Іди туди, за той луб. Уявимо, що я тебе вперше бачу, зустрівши в лісі. Ось так. Готово. Є нові рядки. Читаю…

— Ти не там її шукаєш! —
Мовить далина.
І дівочим сміхом в гаї
Рознеслась луна.
На галявину широку
Вийшла з-за дубів
Дівчинонька синьоока
З кошиком грибів.
Це ж тебе душа бажала,
Дівчино проста,
Не ж любов мені послала
Осінь золота…

— О, тепер добре! Я вже не серджусь, любий!.. Поцілуй мене…

Оленка знову завмирала в обіймах Миколи, шепотіла:

— А ти знаєш, я теж перевіряла себе…

— Як, Оленко?

— Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Я уявляла, що вперше бачу тебе. Думала: чи інший раз полюбила б тебе?

— І що ж?

— Кожен раз полюбила б! — раділа Оленка. — Тисячу разів зустріла б — все одно! Тільки тебе!.. Тільки тебе!..

Зливались воєдино промені сірих і блакитних очей, змикались трепетні руки навколо стану… А осінь сипала згори багряне і золоте листя, ніби дякуючи їм за невмирущу весняну любов…

Мелодія сьома ВІЙНА

УДАР

Майнуло над землею біле крило зими. Пролинуло сніговіями, скрипучими морозами, високими заметами, передчуттям тривожних подій…

Покотилася у безвість весна. Повновода, бурхлива.

Наступило літо. Встали, як стіна, жита, вкрили з головою найвищого чоловіка. Земля ніби показувала людям, на що вона здатна, коли її люблять…

В червневу ніч Микола з Оленкою поверталися в Зеленьки з Києва на херсонському пароплаві. В столиці вони провели кілька днів. Ходили в театри, кіно, купували літературу для домашньої бібліотеки. Везли з собою подарунки, щиро раділи, уявляючи, як роздаватимуть їх.

Сиділи на палубі, за горою діжок, на кормі.

Тут було затишно, тепло. Глухо шуміли колеса, стогнала машина. В передсвітанкових сутінках привидами пропливали дніпровські береги, кручі, лози. Микола обгорнув дружину полами пальта. Її голова лежала на його грудях, вуста майже непомітно ворушились. Микола радо слухав дрімотний голос:

— А мамі подаруємо хустку з червоними квітами. І повеземо в Київ… Хай піде в театр… В музеї…

— Не поїде вона, — посміхався Микола. — Мати не любить міста. Каже, що задихається там від бензину…

— Вона хороша, — прошепотіла Оленка. — І в її словах є правда. Треба в місто принести подих природи…