Що це навколо? Люди… Вони лежать непорушно, дивно розкинувши руки. Біля них — зброя, пошматовані шинелі. Горить село, далекі язики полум’я кидають червоні промені навколо, і здається в тому освітленні, що трупи ворушаться. Взводний! Юнацьке обличчя скривлене чудною усмішкою, мертві очі дивляться в небо з якимсь подивом…
Микола поповз уздовж окопів. Невже він залишився один? Жодного звуку чи стогону. Мертво. Острах стиснув серце Миколи. Він схлипнув від болю, підвівся на коліна, хотів устати. Знову впав. Запаморочилось в голові, задзвеніло. Треба не поспішати. Берегти сили. Може, пощастить… добратися до Дніпра. А там… на той бік, до своїх…
Минуло кілька хвилин. Чи годин?.. Микола відчув прохолоду, розплющив очі. Темрява скрадала виднокрай, насувалася звідусіль. Миколі здалося, що то підповзає до нього чорною зміюкою казкова потвора, щоб схопити його, задушити в своїх обіймах, знівечити, осліпити і кинути навіки в темне провалля смерті. Враження було таким відчутним, зримим, що Микола піднявся на руках, люто крикнув назустріч ночі:
— Стій…
В грудях хрипіло, віддавалося пекучим болем в серці, але Микола гнівно бурмотів у простір, божевільно погрожуючи кулаком:
— Стій, кажу тобі! Я ще хочу побачити живе обличчя… я ще бажаю… побачити промінь сонця…
Та потвора мовчки, злорадно посувалася далі. Ось уже її щупальці — непереборні, невидимі — зовсім поряд… ось вони хапають, обплутують самотнього солдата.
Він заборсався на спаленій, гарячій землі. Лихоманково загрібаючи долонями пилюку, трохи проповз, мов хотів вирватися з обіймів ночі.
Сили майже не було. Тіло відмовлялося допомагати ще живому розуму в його шаленій боротьбі. Беззвучні ридання потрясли тіло Миколи. Сльози котилися по його запилених щоках і падали, немов останні краплини життя, в спраглу, потріскану землю.
Та ось уже не стало сліз. Захолонули груди, боляче тріпалося серце, сповільнюючи життєдайне биття. Згасаючий погляд піднявся вгору, ковзнув, мов поранений птах, над темними бур’янами.
Невже він більше не почує ніжного слова Оленки, не побачить рідного обличчя матері… Невже йому не судилось почути перед смертю дружнього слова? Він не хоче нести в морок могили жорстокий розпач, неймовірний біль душі…
Пітьма мовчала. Тільки десь оддалік гриміли металом дороги. Микола знав — то по рідній землі, мов по грудях матері, котяться ворожі машини.
Земля принишкла. Вона ніби з острахом прислухалася, як відлунюють у просторі невмолимі кроки фашистських солдат.
І Дніпро причаївся в своїй долині, огорнувся димом згарищ, щоб не бачити ганьби дітей своїх. Хвиля його змовкла, вода прослалася через Україну, мов чорна траурна стрічка.
На сході, за придніпрянськими лісами, гримотіло, спалахував обрій. Там десь був фронт. Він все далі котився в глиб країни.
А може, то тільки здається? Може, то фарби його хворобливої уяви малюють на полотнищі ночі картини жаху і смерті?
Микола простягнув руки вперед: наснажений тою облудливою думкою, хапаючись за бур’яни, повз ще кілька кроків. Під долоні попало щось тверде. Він обмацав ту річ. Гвинтівка. Тепер вона вже не буде стріляти в ворогів. Господар спить вічним сном…
Та не лише для смерті годиться зброя. Допоможи мені ще раз звестися на ноги.
Микола задубілими руками охопив приклад вперся дулом в землю. Зціпивши зуби, напружився, став на коліна. Потім, похитавшись якусь хвилю, звівся на ноги.
Він стояв на дніпровській кручі, над заваленими, задимленими окопами. В сутінках ночі бовваніли покорчені силуети гармат і машин, між бур’янами лежали пошматовані, понівечені трупи своїх і ворожих солдат.
Ні, ні! Це не приснилось йому. Сплюндрована земля, спалені села і поля — не кошмар! Важке гримотіння фашистських танків не марення! Трупи його товаришів не привиділися йому!
Микола відкинув гвинтівку геть, затряс кулаками, мов погрожуючи комусь невидимому. В його очах відбилися заграви далекого фронту. Він дивився на ті згасаючі огні, дивився гарячково, люто, ніби хотів загіпнотизувати їх.
— Чому не може бути… чуда? — прохрипів Микола. — Хай буде чудо!.. Хай зупиняться ті вогні… і посунуться назад… Я так хочу… я бажаю… наказую!
Чуда не було. Заграви згасали, затихала канонада. Над світом всевладно панувала ніч.
Микола похитнувся. Впав. Скарлюченими пальцями схопив шматок зашкарублої землі, притиснув до вуст.