— Ого! Та ти красуня! Підвезти до Глевахи?
«Глеваха», — зраділа Оленка в думці. Це зовсім недалеко від Києва. Вона добре знає околиці. Тепер все гаразд.
Вдячно хитнула головою. Довірливо подала чемоданчик.
— Буду дуже вдячна добродію офіцеру…
Він задоволено розплився в посмішці. Посунувся. Чемоданчик поклав біля ніг. Кашлянувши, зиркнув на високі груди Оленки.
— З Іванівки, чи що? Ньо-о!..
Конячка весело махнула хвостом, побігла між деревами.
— З Іванівки, — впевнено сказала Оленка. Тепер вона повністю орієнтувалась.
— А в якій справі? — поцікавився поліцай. — Куди?
— Та я, власне, з Києва, — повагом промовила Оленка. Недбало висмикнула документ, подала.
Поліцай глянув на печать, штамп. Кивнув схвально.
— Добре влаштувалась. А в Іванівці хто — мати, батько?
— Тьотя…
— А прізвище як її? Я там всіх знаю…
Серце в Оленки тьохнуло. Вона силувано всміхнулась.
— Навряд чи ви знаєте. Вона недавно туди приїхала…
— Чого там. Всіх знаю, — похвалився поліцай. Раптом він нахмурився, якось косо зиркнув на Оленку, на її чемодан. Зненацька запитав:
— А ти нічого не чула про парашутистів?
— Яких парашутистів? — помертвілим голосом перепитала дівчина.
— Совєцьких! А яких же ще? — єхидно сказав поліцай. — Сьогодні вночі викинули. Не зустрічала нікого підозрілого?
— Н-ні, — ледве вимовила вона.
Біда, біда — стукало серце. Він підозрює щось. Треба діяти. Не можна так потрапити в пастку одразу. Відкриють чемодан, одразу побачать рацію, комбінезон. Заплутають запитаннями. Що ж робити? Що робити?
— А ти, дівко, теж підозріла, — оскалив зуби поліцай. — Як ти, не проти заїхати до нас, в комендатуру? На всякий випадок. А то хто його знає, довідка в тебе добра… але ж перевірити теж не завадить!
— Можна й заїхати, — з силуваною байдужістю сказала Оленка. — Тільки тоді пеняйте на себе…
— Добре, добре, — іронічно сказав поліцай. — Та й чемоданчик твій чогось мене цікавить. Інтригує — розумієш? Можна поглянути?
Він зупинив коняку. Простягнув руку до чемоданчика, почав розкривати. Неприємна млость підкотилася до горла Оленки. От і все! Почалася твоя дорога битви, Оленко! Одна мить — і буде пізно! Вона сунула руку за пазуху, одночасно озирнувшись навколо. Стіна лісу, густі кущі терну, туман.
Тупо тюкнув постріл. Страшно застогнав поліцай, хилячись набік. Конячина здригнулася, смикнула, побігла. Оленка задубілими руками натягнула поводи, зупинила її. Схопила чемоданчик і, жахаючись поглянути на синіюче лице поліцая, кинулася в кущі.
Ноги підгиналися, сльози котилися по її щоках. Вона вбила… Вона вбила людину! Її нудило, дрібно тряслися губи. Вона припала до сосни, ніби хотіла в неї здобути нову силу.
Сосна дзвеніла, заспокоювала. Сосна тривожно кликала до бою. Оленка підсвідомо вчула той голос. Оволоділа собою. Рвучко кинулася вперед.
Треба відійти від цього проклятого місця подалі. Скоріше до Києва. Може, там залишились рідні? Звідти краще зорієнтуватись…
Тіло Оленки все ще здригалось від огиди і жаху, боляче дзвеніло в голові, але хтось внутрішній, хтось в серці, в душі владно штовхав її далі, далі, в страшний вихор життя…
ЖАЛО ГАДЮКИ
Мій Києве, як страшно вороги познущалися над тобою!
Лежить в руїнах Хрещатик. Чорними провалами вікон, ніби очима черепа, світять стіни сотень будинків. Сморід пливе над згарищами. Металеві іржаві конструкції простягають до неба покорчені руки. А по купах цегли, в щілинах руїн вже зеленіє весняна трава, жовтіють квіти кульбаби. П’янючі хмари запахів каштанів пливуть в повітрі, панують над переможеним містом. Чи переможеним?! Чи, може, то лише зовнішній вид — накази гебітскомісара на рекламних щитах, колони чужих машин на вулицях, облави, розстріли, ешелони з українськими хлопцями і дівчатами, яких одправляють на захід?.. Чи є інше життя у тебе, Києве? Чи б’ється потаємно твоє власне серце?
Вражена, пригнічена стояла Оленка над згарищами рідної оселі. Будинок був зруйнований бомбою. Поміж цеглою випинались пошматовані бильця ліжок, мов костомахи якоїсь істоти. Десь тут, під прахом, поховані і її дитячі стільці, шафи, ліжка, книги… все дитинство… І, може, вони… ті, хто народили її, дали життя… мама не захотіла кидати Києва, їхати на схід. І ось тепер… що сталося з нею, де вона? Може, їй пощастило врятуватись?