А Олена Антонівна, не відчуваючи її настрою, облесливо шепотіла:
— Ти тепер вільна. Ти тепер хазяйка собі. Таку, як ти, не можна всяким там підсовувати. Така, як ти, — це делікатес, десерт! М-м-м!
Оленку підмивало заїхати їй в пику, але вона стримувалась. Сюди ходять офіцери! Чудово. Прямий шлях найкоротший. Може, їй пощастить відкрити цей найпряміший шлях…
Ввечері за столом зібралась тісна компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, в пенсне, два обер-лейтенанти в формі СС. Двоє дівчат з яскравими губами, з фальшивими віями ненатурально голосно сміялися, часто палили дорогі сигарети. Вони косо поглядали на новеньку.
Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про «капут більшовикам». А молодий обер, якого дівчата звали Альбертом, витрушував з глибокого портмоне срібні і мідні гроші різних країн, розкладав їх на столі.
Оленка дивувалася, для чого він це робить.
Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигукував:
— Оце грецькі… А оце французькі… Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні — і до нігтя… А оце — польські злоти… Ха-ха, пся крев! А оце югославські… угорські… чешські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…
Він урочисто підняв угору великий п’ятак. Радянський п’ятак двадцять четвертого року! Ударив ним об стіл і, кривлячи губи, сказав:
— А що… коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га, як ти гадаєш, Генріх? Ти дивись, який він важкий?
Дівчата верескливо сміялися, роблячи злякані очі. А Генріх, презирливо хмикнувши, примружив свої блакитні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно кокетуючи.
— Оригінальничаєш, Альберт! Це пусті слова! Вони затяті — совєти, вони хоробрі і безжальні, але не їм, голодранцям, зупинити залізні легіони фюрера…
— Хайль фюрер, — бовкнув генерал, блимаючи п’яними очима.
Генріх не звернув на нього уваги, продовжував:
— Хочете, я розкажу вам цікаву легенду?
— Легенду? — здивувався Альберт.
Оленка прислухалась. Що він меле, цей випещений, кокетливий фашист?
— Розумієте, ці дикуни серед хаосу і руїни мають ще час і охоту творити легенди. Я коротенько… Під час нашого наступу над Дніпром був захоплений в полон один більшовик. Він стійко бився. Його розстріляли. І закопали. З того часу на могилу хтось кладе квіти. Розумієте, це дуже красиво, це благородно — квіти. Але це з певною метою, з викликом нам, переможцям. І люди, ці сільські дикуни, почали переказувати дурну легенду. Ніби той солдат встає вночі з могили, скликає своїх однодумців і нападає на військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… — Генріх обвів своїх слухачів таємничим поглядом, ефектно закінчив: — Але химерна легенда близька до дійсності. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було велено зрівняти з землею дурну могилу… а вона виростає знову. І знову на ній квіти. Як вам це подобається? — раптом звернувся обер до Оленки.
Вона здригнулася, злякана раптовим запитанням. Потім опанувала собою, відверто сказала:
— Мені подобається, гер офіцер, ця легенда.
— Чому? — нахмурився Генріх.
— Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть в тяжкі часи. Такий народ — безсмертний…
— Оленко, як ти можеш? — скрикнула Олена Антонівна. — Ви її пробачте, Генріх…
— Що ви, що ви, фрау Єлена, — оскалився в посмішці Генріх. — Вона чарівна. Вона каже правду. Я глибоко поважаю ваш народ — народ Шевченка і… і… ну, неважно… Але найголовніше я не доказав вам, фрейлен! Слухайте! Я покінчу з тією легендою. Чуєте? Завтра я їду з своїм загоном туди, до цієї могили. Дуж-же ром-мантична прогулянка. Треба поставити крапку на легенді. Вона щось дуже затягнулася. Ха-ха! Фрейлейн! Чи не хочете ви бути свідком цієї події? Прогулятися зі мною…
Серце Оленки розривало груди, але вона спокійно запитала:
— Далеко, гер офіцер?
— О ні, недалеко. Вниз по Дніпру. Кілька годин. Це буде чудово!
Тихо. Тихо, серце. Це й буде її прямий шлях. Побачимо, гер офіцер, хто кого закінчить, ви — легенду чи легенда — вас?
— Я їду, гер офіцер, — кокетливо сказала вона.
ЖИВА ЛЕГЕНДА
Як все дивно, неймовірно, незрозуміло. Все ніби в сні. Але скільки не щипай себе за руку — сон не кінчається.
Миготять в пітьмі дерева. В небі дрижать зірки. Глухо гудуть мотори. Куди вона їде? Для чого?
Поряд з нею — ворог. Випещений аристократ Генріх. Він ввічливий, стриманий. Він не хоче ґвалтувати її, як інші німецькі офіцери. О ні… Недаремно він вчився в університеті, має звання доктора права. Права! Він схиляється до плеча своєї супутниці, захоплено говорить добірною українською мовою: