Він встав, ступив крок до Марії. Масляним поглядом обвів її постать.
— Гм… Втім, можна б і не поїхати… якщо маєш розум… Я ж все-таки помічник коменданта… не хто-небудь.
Простягнув руку, торкнувся грудей. Дихнув перегаром сивушним, облизнувся. Марія аж пересмикнулася від огиди. Відштовхнула руку.
Поліцай поточився, відступив до дверей. Посварився пальцем.
— Норовиста, — гикнув він. — Ну та нічого… Можеш подумати… Одну ніч…
Відчинилися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряючи по струнах обуреного серця Марії. Вже з сіней почувся п’яний голос:
— Не захочеш годувати німецьких клопів… приходь мити підлогу в комендатурі… Ха-ха-ха!
Блимав каганець. Вікна завішені. Тиша.
Між розсунутими дошками ліжка — блідо-зелене обличчя бійця. Горе і радість Марії. Мука і надія. Любов і сум.
Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці її.
Тиша. Дівчина дивиться в мертвенне обличчя бійця.
Ніжність загорається в її чорних очах. В грудях спалахує вогняна думка, птахом злітає в простір:
«Я не зраджу тебе, невідомий друже… не залишу… Я мушу бути тут… з тобою… Я виведу тебе з тяжкого полону смерті…»
Воскове обличчя бійця непорушне.
А за стінами хати… над світом… над серцем — завірюха, зима.
СЛИЗЬКОЮ СТЕЖКОЮ
Ранком затихла завірюха. Сніг влігся пухнатою попоною на полях, кучугурами — на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло на чисте небо, засміялося. І засміялась земля. Дерева, убрані до вінця.
Ніби й не було війни, нещастя. Як колись. Як в чудові дні довоєнні.
Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечутно пройшла в серці. Чому? Може, тому, що правильно вирішила вона. Хай думають, що хочуть, хай дивляться, як знають… а вона бачить те, що попереду…
Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці.
Голубі тіні ткали хвилюючий настрій. Дим стовпом струмився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавель в криницю.
За плечима почула скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос:
— Ну, збирайся… Сьогодні одправляємо…
Марія ковтнула якийсь клубок в горлі, повернулась до поліцая. Усміхнулась силувано, не дивлячись в очі.
— Інші знайдуться… їхати… Хіба ви для мене не знайдете місця?
— Так ти… — Рот поліцая роз’їхався до вух, вузькі очі заблищали жадібно. — Подумала?..
— Еге ж… буду працювати в комендатурі!..
— Марійко… Марусенько… — Сидір підступив до дівчини, простягнув руку.
— Відступи, — оглянулась Марія, опустивши вії. — Який швидкий!
Підняла коромисло з відрами, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхаючись.
— Сучка, — сплюнула за тином сусідка. — Залицяється. А ще вчилася в інституті…
Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Все стерпить. Все переживе. В ім’я любові. В ім’я друга мовчазного…
Мила дівчина підлогу в комендатурі. Над нею нависали пики поліцейських, оскалювались в непристойному реготі:
— Ха-ха-ха! Значить, і студентки вміють сміття прибирати!
— Вилизуй, дівко, вилизуй! По-интилігентному!
— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!
— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидко навчилася!
Які ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого кореня, з якого гадючого зерна зав’язався ваш плід? Чом не викинула вас мати на кропиву, на будяк, на блекоту?
Вогнем палить обурення Марію, але вона терпить, мовчить. Навіть усміхається їм, жартує:
— Не святі горшки ліплять!
— Атож, — іржуть поліцаї. — Ха-ха-ха! Звикнеш!
Мила підлогу Марія, плакала невидимими сльозами, а над нею гриміло:
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.
— Ти… не ображайся на них, Марусько… Свинота…
— А ти не такий? — похмуро одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитись в масляні очі, на самовдоволену пику.
— Ні, ні, — бурмотів Сидір. — Я не такий. Ти тримайся мене, не пропадеш… Час такий — знаєш? Я честь честю, за жінку візьму тебе…
— Не спіши… подивимось, — опустивши голову, казала Марія.
Сидір сяяв, моргав рудими бровами.
— Добре, добре! Я зачекаю…
Тільки дома давала волю почуттям дівчина, ридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, гладила доньці голову сухими долонями. Мовчала, не казала ні слова. Що можна було сказати, чим втішити?