З печі скочила мати, заголосила. Забігала над страшною купою, що вовтузилася під іконами, смикнула поліцая за піджак.
— Сидоре! Побійся бога! Сидоре! Проклятий, що ти твориш?!
Він хвицнув ногою, поцілив матері в сухенькі груди. Вона охнула, впала навзнак, застогнала.
Марія знемагала, втрачала свідомість. Ні, не можна допустити! Ні, нізащо… Щоб криваві руки рвали ніжне тіло, щоб зміяча кров змішалась з моєю, щоб лоно чисте запаскудилося підлим сіменем?..
— Миколо, — простогнала вона.
Висока тінь метнулася по хаті. Дзенькнув метал. Глухий удар. Ще раз. Поліцай обважнів, мішком впав на долівку.
Марія скочила на ноги, прикриваючи груди, кинулася до вікон, затулила. Дрижачими руками запалила світло. Микола стояв серед хати, як привид. Тримав у руках залізну кочергу. Темним поглядом дивився на труп поліцая, на тіло матері. Зігнувся над нею, послухав серце.
— Мертва, — прошепотів він.
Марія припала до неньки, заклякла в німому риданні. Пливла страшна тиша. Хиталися срібні тіні на віконних запонах.
— Треба тікати, — сказав Микола. — В ліс…
Вона не відповіла. Все було й так ясно. Неминучість прийшла. Доля сама розпорядилась, як їм бути.
Діяли хутко, мовчки. Матір обгорнули ковдрою, винесли в сад. Викопали яму під яблунею. Білий цвіт сипався на плечі Миколи, Марії, на сухеньке обличчя покійної.
А коли закопали яму, вернулись до хати. Марія зібрала в мішок деякі речі, хліба, посуд, харчі. Труп поліцая опустили в сінешній погріб, покрили лядою. Марія взяла каганець, вилила з нього гас на солому, розтрусила на горищі. Запалила.
Кинулися з Миколою бігцем від хати. Прямо до лісу. Під першими соснами зупинились. Оглянулись.
Над селом розгоралась вогняна квітка. Зґвалтувались собаки. Кричали люди. Почулись постріли.
Обличчя Марії в променях місяця було бліде, але рішуче. Гори, мій батьківський притулку! Гори! Палай! Хай з тобою згорить минуле — ганебне, нікчемне, страшне. Хай простелеться попереду нова дорога. Хай вона буде найважча, але прекрасна…
Мелодія п’ята
ПЕРЕХРЕСТЯ
ГРА В ТЕМРЯВІ
Здавалося, що почала втілюватись в життя легенда, яку дід Василь колись розповів молодим. Чорна рука розтоптала квіти, покладені працею нашого народу на олтар правди, і залила той олтар кров’ю. І піднявся над світом силует хижого бога, громовий регіт його потряс планету.
Так думав самотній дід Василь. Сидів у пустці цілими днями, смалив люльку, ждав. Бої котилися десь далеко, сюди долинала лиш глуха канонада, він не бачив жодного вбитого, але йому здавалося, що тягар війни і мука світу лягли на його плечі, тисли на мозок і серце.
Він не боявся, що Вітчизна впаде в рабство. Він знав, що цього ніколи не буде. Згадував тисячолітні дороги народів, викликав у пам’яті криваві епохи насилля, тиранії, сплітав далекі події з громом сучасності, бачив у тому сплетінні зародки грядущих здійснень. Було боляче за трагедію мільйонів людей, за смерть дітей, за знищення безцінних творінь людських. Коли, хто і чим виправдає страхітливе кощунство, наругу над творчістю — тим подихом майбутнього? Ниці і темні, самозакохані і безсердечні, агресивні правителі не задумувались над найпростішим — над питанням єдності всіх людей на Землі. Для того, щоб існувати, бути людством, — люди повинні бути вільними і рівними. Бо вони — єдиний організм, бо вони належать єдиному нероздільному тілу Землі. І коли яка-небудь група клітин забажає здобути привілейоване місце, — такий організм захворіє і загине. Просто, ясно, зрозуміло для кожного, хто може і має чим мислити. Отже, перший задум ворогів про розподіл світу — став першим кроком до їх самогубства!
Та як не думають ракові клітини про долю тіла, на якому вони паразитують, так не думали лідери фашизму про долю Землі. Як скорпіони, що в злобі жалять себе в голову, так вони готували самі собі жахливу розплату. Апокаліптичний звір вийшов з безодні, дихнув тьмою над континентами, потряс моря, збурив вогняним смерчем атмосферу.
Серце знало — все минеться, все пройде. Буде час — зацвітуть знову сади, заколоситься жито, засміються діти. Забудеться кривава година, як забулися, гомоном історії відійшли на сторінки книг луни минулих воєн і революцій.
А поки що…
Принишкли люди. По околицях почали лунати постріли. На березі Дніпра люди знайшли двох убитих червоноармійців. Вони лежали на холодному піску горілиць, роздягнені до білизни. На грудях розпливалися бурі криваві плями. Шепотіли люди, що руки приклали свої, сільські. Ті, що поверталися з тюрем, із таборів.