Дід Василь, почувши ті новини, сумно похилив голову.
Були такі, що ночами розтягали майно колгоспне. Були такі, що хапали, несли в погреби, в схованки все, що потрапляло під руки, — амуніцію і одежу з покинутих військових складів, колеса з автомобілів, ящики з толом і зброю. Думали замкнутися в своєму, малесенькому коконі, перебути, вижити.
А світле, ясне, чисте очікувало, роздивлялося, думало. Воно набирало сили, плекало надію, сповнювалося вірою, вибираючи ледь помітні стежинки в темряві життя.
Вдарили морози. До села в’їхало кілька машин з німцями. Людей зігнали до колишньої церкви. Товпилися біля паперті, перезиралися, мовчали. На східці церкви вийшов офіцер в зеленкуватій формі, підтягнутий, хвацький, з стеком в руці. Вдарив стеком по лакованому чоботі, грайливо усміхнувся.
— Добрий дєнь! — весело сказав він.
Натовп загув щось нерозбірливе. Офіцер підняв руку, показав на церкву. Похитав докірливо головою.
— Ай-я-яй-яй! Как некорошо! Церква божая без креста! Как ві жілі? Дікарі только могуть так жіть. Крест поставіть немедленно. Без бога… как ето у вас кажуть… ні до порога…
Передні слухали, силувано усміхалися. А офіцер правив теревені далі:
— З большєвизмом кончено. Тепер ві звободний народ. Под рукой Велікой Германії. Остальноє — скажєт переводчік…
Перекладач — молодий хлопець, теж в німецькій формі, тільки з жовто-блакитною стьожкою в петлиці, — вийшов наперед, торкнувся пальцем невеликих вусиків, прямо і різко заявив:
— Про совєтів забудьте. Капут совєтам. Настроюйте свої мислі на новий лад. Чим скоріше — тим краще для вас. Всі розпорядження німецьких властів — виконувати беззаперечно. Ясно це?
— Ясно, — прогули в натовпі.
— Отож-бо, — підхопив перекладач. — А хто не виконає — путівку на той світ одержить. Без тяганини. Ясно?
— Ясно!..
— Чудесно. Ми з вами добре порозуміємось, — цинічно сказав перекладач. — Коли потрібно буде якусь скотинку чи зерно — віддавайте не задумуючись, з радістю. Гадаю — для визволителів своїх ви не пожалієте! В найближчі дні організуємо для вас комендатуру, поліцаїв для порядку, старосту села. А тепер — розійдись!..
Люди розходилися з тієї комедії, ховали одне від одного очі.
Того ж вечора до пустки діда Василя прийшли двоє. Дід сидів на покуті, читав книгу Фламаріона про життя на інших світах. Побачивши гостей, одсунув книжку вбік.
Пізнав сільських хлопців. Один з них працював фурманом при голові колгоспу, був хуліганистий і хвастовитий. А другий — одступив разом з нашими військами. А тепер ось раптово з’явився в селі. В руках хлопці тримали карабіни, на рукавах у них вирізнялись пов’язки з німецьким словом «поліцай».
Дід Василь зітхнув, запитав:
— Чого треба?
— В комендатуру требують, — сказав колишній фурман. — Негайно.
— Хто требує? І що це за комендатура?
— Треба буть в курсі подій, — відповів поліцай. — А требує наш комендант Пилип Рябченко і німецький офіцер…
— Що ж, треба йти, — сказав дід Василь.
Одягнув сіряк свій, смушеву шапку. Повагом пішов шляхом до центру села. Хлопці — по боках з карабінами. Дід Василь поглядав на них скоса, гірко усміхався. Почесна варта. Скільки тобі, брате, ще ходити по цій землі під дулом смерті? Коли вже наступить година звільнення?
В приміщенні сільської Ради горіла лампа, гоготіла грубка. Діда Василя зустрів у коридорі Пилип Рябченко — відомий сільський злодій, що одсидів у тюрмі десять років за пограбування крамниці. Він був одягнений у командирський кітель, сині галіфе, з пістолетом при боці. Вилицювате обличчя самовдоволено блищало. Він бадьоро подав руку діду Василю, сказав:
— Не бійтесь! Ми вас для діла…
— А я й не боюсь, — спокійно відповів дід. — Яка справа?
— Сюди, — показав «комендант» на двері.
З-за столу підвівся офіцер, гостинно вказав на стілець. Дід Василь сів. Мовчав.
— Ето… как сказать, — почав офіцер. — Мнє о вас много говорілі хорошєго… Ві сідєл в тюрма совєцькой… Такіє люді нам нужно… Корочє — говорі ти, — тикнув він пальцем на Пилипа.
Той радісно подався вперед, швидко затарабанив:
— Розумієте, Василю Івановичу, ми тут обдумували кандидатуру старости… голови, так би мовити, села! Зупинились на вашій. Ви грамотний, сиділи в тюрмі…
— Дозволь, дозволь, — перебив його дід Василь. — Це дуже цікаво виходить… Значить, тюрма — це хороша рекомендація? Тюрма, так сказать, інститут для підготовки керівних кадрів?