— Е, не жартуйте, — сердито сказав Пилип. — Я знаю вашу в’їдливу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу. Наші визволителі не люблять жартів!
— Почєму же, — усміхнувся офіцер приязно. — Старік замєчательно пошутіл. В єго словах глубокій смисл. Но говорі дальше, комендант!
Пилип розвів руками.
— Діло просте. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. I щоб був надійний для… німецьких властей. Щоб довіряли йому… От і все!
Обличчя діда Василя було незворушне, спокійне. А за черепом, а в грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти хотів його, Василю… ти одержав його…
Надійний для німців. Авторитетний для села. До чого ти дожився, друже! На яке перехрестя ступив? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, опльовує тебе… а відповісти не можна. Не можна…
Як діяти? Як вирішити? Не просте рішення повинне бути. Не прямі стежечки виникли перед ним. Та й чи його доля нині вирішується, чи не легковажно він діятиме, вирішивши зненацька?..
Староста села.
Прислужник німців.
Досить того, що ти одержав багато незаслужених прозвищ раніше… досить того, що карою для тебе була вічна самотність серед людей… а тепер він своїми руками повинен розрубати, може, останню нитку, яка ще зв’язує його з народом. Не простять, не зрозуміють, оплюють і проклянуть.
Але чому ж, чому ж вагався дід Василь?
Адже так легко відмовитись. Ні — і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово майбутнім поколінням про нього.
А щось незриме застерігає, зупиняє його від раптового рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу.
Він поглянув у обличчя офіцеру. Той насторожено ждав.
— Я повинен подумати, — сказав дід спокійно.
— Ну що ви, Василю Івановичу, — скрикнув Пилип сердито. — Ну як так можна? Та другий би ручки цілував…
— Ручки цілувати будеш ти, — одрізав коротко дід Василь, не глянувши на коменданта.
— Брось, комендант, — хитнув головою офіцер. — Старік мудро рєшіл. Он подумаєт до утра. Ето хорошо. Утро вечєра мудреє…
Дід Василь важко піднявся з стільця.
РІДНА ДУША
Шуміла течія дніпровська.
Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно свистів у комині.
Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритим оком зграї привидів, розмаїтих тіней, думав тяжко.
Думки мчали, ніби полова за вітром. Виринали в свідомості далекі, давні і близькі образи, турбували, кликали, застерігали.
Тужно і німо дивилася з кутка дочка Маруся, майоріли в далечі тонкі постаті Миколи і Оленки, а пазури сумніву і страху, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорними сітками.
Хотілося небуття. Хотілося спокою. Що йому потрібно? Те, чого хотять люди, — смішне і непотрібне. Ні майна, ні слави, ні насолоди. Все — ілюзія. Все тінь перелітна. А хотілося ще принести людям хоч краплю радощів у їхній спільний вулик, в скарбницю громадську. Хотілося, щоб не пропала даремно мудрість, яку встиг він придбати за довгий вік. Може, оце й прийшов час, коли пізнається суть людська?..
Опівночі хтось постукав у вікно.
Дід Василь прислухався. Зітхнув. Мабуть, лозина гнеться якась під вітром.
Знову постукало. Настирливіше. Нетерпляче.
Дід Василь встав з полу, накинув кожух не плечі, вийшов у сіни. Зупинився на мить. А може, хтось недобрий?
Усміхнувся в темряві. Е, пусте… Хто може бути гірший від тих, з ким він говорив сьогодні ввечері…
Відсунув сінешні двері, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулась до нього з темряви, обняла. Мокрі гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?
— Дідусю, рідний!
Оленка! Дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Який добрий геній послав тебе в страшну годину? Чи не сон це?
Дід Василь шарпнув її в хату, зачинив двері. Похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім торохтів всяким начинням в пічурці, шукав сірників.
Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв хату. Оленка метнулася до діда, вхопилася за нього, дивилася в запалі очі, важко дихала. Не могла сказати й слова. Тільки вуста в неї дрібно тремтіли, і сльози сповнювали ясні дзеркала очей.
— Микола… де Микола? — пошепки запитав дід.
— Нема… Миколи, — зірвалося страшне слово.
Мов громом ударило діда Василя. Погасли очі. Здригнулися кудлаті стріхи-брови.
— Що ти сказала, дівчино? Що ти сказала? — глухо запитав він.