Він хвацько, ніби згадавши юність, кинувся до ґанку, визирнув надвір. Німці вже бігли подвір’ям. Побачили діда, закричали:
— Партизан! Здавайся!
Цьвохнули кулі. Дід одсахнувся. І собі тирнув по зелених постатях. Передній німець впав. Інші закричали, попадали на землю. Порачкували назад.
Як все швидко сталося. Ні подумати, ні зважити своїх вчинків.
Усміхнувся. Не треба мудрувати перед останнім часом. Просто, ясно. Все просто. Кінець — серед битви. Людям оддав, що зміг. В найважчий час. Міг би більше — не вийшло. Хай простять. Хай зрозуміють…
Постаті оббігали поза парканом, поза посадкою, підлазили з інших боків. Аби лише Оленку не помітили. Аби лише вона врятувалась!
— Підпалюй хату, — почулися голоси поліцаїв. — Швидко з вогню вискочить! Не витерпить, як припече!
Він усміхнувся спраглими устами. О бідолахи! Ви все міряєте на свій лад. Ви розцінюєте волю людську своєю мізерною волею…
Дід Василь приставив драбину на горище, поліз. З-під стріхи вже курився димок. Знадвору чулися злорадні крики, регіт. Дід Василь вирвав кілька снопів з покрівлі. На горище ковзнув промінь сонця, дихнуло весняним вітром. Останнє вітання землі, життя…
Вогонь тріщить, охоплює всю покрівлю. Жар нестерпний. Та дід Василь не помічає його. Він відкинув геть автомат. Тепер не потрібна зброя людська. Зброя серця до речі…
Він згадав людей — знайомих і незнайомих, близьких і далеких. Нескінченним потоком пройшли вони перед його очима, перед внутрішнім зором за одну мить. Багато прикростей і добра, злоби і ніжності, люті і сердечності хлюпало з океану життєвого через його борт! Він відкидає все погане, він всім друзям, братам посилає своє серце, яке знає любов…
Вже тріщало волосся, нестерпний біль палив обличчя, забивало подих. А думка вирувала, не здавалася, прагнула вгору, до неба, до сонця.
О слуги темряви! Ви думаєте, що знищуєте мене чи інших братів моїх? Ні, ви нашими смертями посилюєте незримий вогонь правди. Кожен спалений, вбитий борець за правду приєднується до того вічного вогню, який невмирущий, додаючи до нього пломінь свого серця. Той вселенський вогонь наснажує нові душі, вони прийдуть у світ і не зупиняться доти, доки не розвіють тьми.
Біснуйся, пітьма! Це не допоможе тобі! Кожною підлістю, кожним кроком своїм, кожним спалахом злоби ти наближаєш свій ганебний кінець, ти наближаєш торжество Світла! Вогонь Правди не знищити, як світ, як буття, як небо!..
А Оленка пручалася на узліссі в руках німецьких солдатів. По щоках її текли сльози. Та не за себе пеклася вона, не свою долю оплакувала. Вона неодступно дивилася на село, де бушувало багаття…
«Діду, дідусю! Ти і вмираєш так, як жив! Я теж зустріну свій смертний час, як ти! Не схилюся перед катами!»
Німці ґерґотали щось, штовхали її, кудись вели. А вона не могла одвести погляду від багряної квітки над селом. І їй здавалося, що вона бачить в тому полум’ї торжествуючий, бунтарський, безсмертний дух діда Василя…
Мелодія восьма
ВИР
ГОЛГОФА
Пливе, пливе кривава ріка…
Не видно їй кінця-краю, не видно берегів. Чад стелиться над страхітливим виром, палюче полум’я клубочиться до небес, застилає зоряну далеч непроникливою коричневою запоною.
Люди, планета в небезпеці!
Люди, де ви? Хіба не бачите — новий потоп заливає ваші села і міста, вашу кохану планету? Люди, єднайтеся, розбийте чорний фронт, щоб для дітей проглянуло небо, щоб для квітів заясніло сонце…
Серце виривається з грудей, йому тісно в клітці, йому боляче і несила терпіти нелюдські тортури. Наближається така грань, де кінчається міра страждання.
Оленка важко розплющує очі. Крізь червоний туман дивиться на своїх мучителів. Що вони ще придумають? Що вигадають?
Солдат з низьким дегенеративним чолом помітив, що вона відкрила очі, зрадів. Налив собі в склянку коньяку, випив. Підморгнув своїй жертві. Поворушив у грубці розпечені металеві знаряддя. Хрипко сказав:
— Ніколи б не подумав, що дівчисько видержить мою руку! Справжній мужчина! Хвалю! Ну що — попрацюємо ще, чи скажеш?
— Що сказати? — шепоче Оленка.
— Не дратуй мене, — ричить кат. — Не змушуй повторювати всієї процедури. Пожалкуєш!..
Оленка заплющує очі, всміхається сама собі. «Які вони смішні, які жалюгідні, прислужники тьми! Нічого не придумали за тисячоліття «пошуків», крім мук і тортур. Нічого, крім голгофи! Вже все було… Був Кампанелла, був Бруно, Галілей, були мільйони незламних бійців! Вони прокладали стежку серед кривавого виру, вони лишили мені запоруку терпіння. Печи, кате, муч, ти нічого не візьмеш, тільки злобу свою умножиш, а в ній потонеш сам…»