— Так, — сказав я. — Я згоден з вами, Юрку. Можна уявити собі, що на всій Землі — одні лише українці! Або одні лише негри…
Юрко усміхнувся.
— Гарний приклад. Це зупинить поступ. Уніфікується культура, забудуться пісні різних народів, зникнуть традиції. Мертвечина, застій. Так, так. Лише завдяки різнобарвності націй переливається дорогоцінними променями єдиний кристал людства…
— Кристал. Добре сказано. Але як треба берегти кристал. Щоб він не тріснув, не забруднився. Цього ще нема на Землі…
— Нема, — згодився він. — Але буде. Буде братство, про яке мріяв Микола, буде єдина спілка народів планети. І кожен народ, кожна нація принесе в цю спілку неповторну своєрідність, віддасть її людству. Людству, а не собі. І людина, і народ повинні самостверджуватись не для себе, а для людства… От я й хочу нести музику, культуру в село. Не частівки, не банальні анекдоти. А глибоку, віковічну культуру…
— То ви консерваторію закінчили?
— Закінчив, — сказав Юрко. — Як і мріяв колись, до війни…
— І зустрічалися, мабуть, там з ними, — не стерпів я.
Юрко засміявся. Відкрив духовку, торкнув ножиком картоплину. Задоволено хитнув головою.
— Готово. Будемо їсти. Ось чашка. Наливайте ряжанки. Чудова ряжанка. Бачте, яка плівка? Може, спочатку рибки? Не хочете? Я теж консервів не полюбляю. А ви нетерплячий. Одразу хочете все. Заждіть трохи. Все по порядку розповім.
Я лупив гарячу картоплю, солив її, з насолодою їв. Запивав холодною ряжанкою. Слухав його уривчасті слова.
— Майже двадцять років я не зустрічав Миколи і Оленки. Загубилися вони у океані життя. Десь проходили рядом, а не доводилося зустрітися. Та й по правді сказати, я ж не знав, що Микола живий. Я знав, що він розстріляний, що на кручі його могила. А про ті події, що я розповів вам, дізнався зовсім недавно. Після війни тут побудували пам’ятник… Той, що ви бачили. Квіти на ньому завжди. Так, як я мріяв. Навіть взимку. Дехто з начальства бурчав, що це розкіш, що це фантазія. Але наша молодь палко дотримувалась традиції. І це чудово. Хай вони несуть в серці думку про безсмертя тих, які впали за народ! Герої не вмирають! Негоже думати про рентабельність легенди. Вона поза господарськими розрахунками. Чи не так? Я бачу — ви розумієте мене…
Коли ми повечеряли, Юрко одніс посуд в кімнатку за сценою. Потім повернувся назад і сів біля грубки. Підкинув дровець. Знову мерехтіли тіні на підлозі, нас огортала чарівна тиша. За вікнами вже не було хуртовини, на небі яскраво сяяли морозні зірки. Хиталися засніжені віти. Юрко поворушив дрова, сказав:
— Сьогодні в клубі — вихідний. Нас не потурбують. Понеділок. Я розповім вам все, до кінця. А втім, не все, а головне. Бо розповідати все — неможливо. Та й нецікаво. Але герої мої будуть інші.
— Як інші? — здивувався я.
— Не всі, — пояснив він. — А деякі. Але ви не дивуйтесь. Потім зрозумієте. Вкінці. Життя — складний вузол. Одразу не розв’яжеш. І розповісти по порядку — теж неможливо…
— А все-таки я не розумію. Ви кажете, що Микола живий. І разом з тим — його могила. Якась таємниця…
— Ніякої. Все просто. Не забігайте наперед. Хто може передбачити всі несподіванки долі, хто прогляне в життьовому тумані правильні стежки? Люди гадають — ніхто. А я переконався, що є і в випадковостях якась закономірність. І вона зв’язана з серцем…
— З серцем? — здивувався я.
— З серцем. З душею людини. З її думами, чистотою, відданістю добру. І те, що здавалося безнадійно заплутаним, затемненим, вбитим, — тільки серце одне може воскресити. Та що я вам говорю абстрактні речі! Слухайте краще розповідь. Може, в ній ви відчуєте іскри розуміння того, що я хотів сказати…
Мелодія перша
ПРІРВА КОХАННЯ
ТАНЕЦЬ
Випускний вечір консерваторії був у розпалі.
Закінчилась дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався з своїх. Періодично хлопці і дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.