Роман перебив брата, налив бокал, підняв угору.
— Дорогу реальності! — вигукнув він. — Досить баєчок! Всю мудрість нашого дорогого іменинника можна повалити кількома словами!
— Якими ж це? — сердито запитав Євген.
— Практика — критерій істини, — відповів єхидно Роман. — Всі фізичні моделі світу, в тому числі теорія кібернетики, життьові, вони входять в життя, в побут, в практику. А твої…
— Що мої?
— Марення!
— Брехня! — гнівно гукнув Євген. — Моцарт — не марення! Бах — не марення! Шевченко — не марення! А все це — мелодія, все це — поетичне бачення світу!.. Без них — ваша фізика тільки груба сила! Всі справжні вчені були мрійниками і любили мистецтво!
— Ми теж любимо мистецтво! — ліниво сказав Роман.
— Так, як одбивну, — жовчно кинув у відповідь Євген.
— Е, синку, — гукнула Поліна Михайлівна від дверей. — Ти чого розійшовся? Що це за суперечка?
— Про суть світу завелися, — весело сказав Вася. — А потім — за чуби! А взагалі — цікаво, Євген, чесне слово! Хоч воно і не науково, ну, ну, не хмурся! Але все ж здорово! Ти б оповідання фантастичне написав!
— А я вже написав!
— Ну? Так прочитай! Залюбки послухаємо!
— Позбав нас, — плаксиво затулився долонями Роман. — Позбав від літературних опусів!
— Хай читає, — закричали дівчата. — Бажаємо!
— Після вечері, — помирила суперників мати. — Підете в ту кімнату, там читайте. А тут — прошу віддати шану столу. Не ображайте мене!
— Не образимо, друзі? — патетично скрикнув Вася. — Га? Покажемо господині, в чому суть світу?
Гості сміялися. Сміялася Оксана. Взагалі, суперечка не вилилася в гострий конфлікт. Але чому ж так тяжко на душі? Чому? Може, тому, що він самотній серед гостей? Чому самотній? Як сталося так? І що зробити? Всі вони п’яненькі, підбадьорені питвом, а він — тверезий. Як біла ворона. Випити й собі? Щоб стати схожим до них? Не хочу, не буду! Оксано. Оксано! Навіщо ти усміхаєшся Роману? Навіщо ти випила? Чому ти не дивишся на мене? Невже не збагнула нічого?..
Після вечері всі перейшли в сусідню кімнату. Посідали на дивані, на кріслах. І знову Оксана опинилася поряд з Романом. Євген важко зітхнув, дістаючи з столу рукопис. В свідомості майнула думка: а може, не треба читати? Все’дно не зрозуміють, сміятимуться. А втім, хай сміються! Але все-таки почують. І запам’ятають! І понесуть мої химерні думки з собою.
— Потерпимо, — проскрипів Роман насмішкувато. — Правильно, Оксано? Сьогодні його день, хай насилує нас!
Він вже звертається до неї так просто. Так легко. А я два роки мріяв про одне слово. Про один погляд! Чому так? Чому?
— Читай, — закричали хлопці. — Не вимучуй. А ми приготуємо критичні дубинки! Заваримо дискусію. Давай свою схематику буття!
Євген сів на столі, прочитав:
— «Вогняний вінець».
— Чому вогняний вінець? — озвався Василь.
— Не перебивай, — гримнув на нього Роман. — Хай буде вінець, хай буде корона, яке це має значення. В фантастиці все допустимо! Хай читає!
— Вінець — це завершення, — пояснив Євген. — Я в оповіданні висловив свої думки про синтез нашого буття! Це лише натяки, поетичне уявлення…
— Давай, давай, не розхвалюй! Самі розцінимо… Живого місця не залишимо!
І Євген почав читати…
Мелодія друга
ВОГНЯНИЙ ВІНЕЦЬ
ДИВНА ЛЮДИНА
Сяяло яскраве літнє сонце.
Та спалах раптового вибуху був яскравіший.
Дівчата злякано скрикнули. Хлопці-геологи тривожно завмерли біля варіометрів.
Сонячні тіні розтанули. Натомість на одну мить виникли химерні витягнуті тіні від несподіваного джерела світла.
Потім налетіла гаряча пружна хвиля повітря. Зірвала один намет, затріпотіла полами другого.
— Атомний вибух, — закричав робітник Федя, страшно витріщивши очі. — Падай!
Дівчата миттю поховалися за скелями. Іван — начальник партії — широкоплечий вайлуватий хлопець, скептично поглянув на них, знизав плечима, пробубонів:
— Пізно… Якщо атомний — то радіація уже в нас…
Він заглянув до намету, дістав лічильник Ґейґера.