Ми стартували з Руа.
Ми відвідали безліч систем. Ми шукали в далеких світах мудрості і знання. Ми зустрічали сотні, тисячі інших істот, схожих і не схожих на нас. Нижчих по рівню і вищих, мудрих і жорстоких, бідних і багатих, процвітаючих і занедбаних.
Ми відвідали інші галактики. І не знайшли того, що шукали. Скрізь кипіла боротьба, шукання, прагнення до істини. Скрізь розумні істоти здіймали вгору погляд до зоряних небес, і мучились в роздумах, і запитували в Безмежжя:
— Де істина? Куди нам іти?
І ми старіли. Летіли далі. І вже не сміялися, згадуючи старого Сіар. Минали вражаючі потоки часу, Нас зберігала відносність ритміки Буття, зв’язана з швидким польотом.
А в одному з світів ми знайшли близьких істот. Вони досягли грандіозних успіхів у підкоренні матерії. Вони творили живих істот, регенерували пошкоджені члени, воскрешали мертвих, синтезували будь-які плоди чи рослини, продовжували життя в нескінченність.
Ми торжествували. І раділи, що тепер зможемо повернутись на Руа, знайшовши для близьких своїх правильну путь — путь вічного життя, творчості, розвитку для кожної окремої істоти. Не міфічне єдине людство, а щастя для кожного.
Нас зробили практично безсмертними. І коли вже це сталося, один з інших великих творців, мовчазний задумливий вчений, сказав:
— Ви радієте, наші гості, тому, що придбали велике Знання. А мені сумно. Я б хотів позбавитись його. Це не істина — вічне життя істоти. Це прокляття…
Ми полетіли назад, несучи в серцях тривогу. Я думав над словами старого вченого. І зрозумів їх, повернувшись на Руа.
Це сталося недавно. Коли ми ввійшли в систему Сонця, то зрозуміли, що втратили все. Минуло — по рахунку Землі, десятки мільйонів років. На Землі вже виникла цивілізація. Руа котився по орбіті мертвий, покритий пустелями. Ми спочатку злякалися, гадаючи, що з планетою сталася катастрофа. Запустивши кораблі навколо Руа, ми почали досліджувати батьківщину.
Минули роки. Ми стали знати істину. Ти хочеш знати, як? Я цього не скажу. Це таємниця. Поки що. Прийде час — ви будете знати все. Ми дізналися, що люди Руа не зникли, не знищили себе і планету, а перейшли по закону ритму в інший світ. Як переходить зерно в рослину, як переходить ембріон в істоту, як переходить всяка потенціальність в реальність. Адже кожна подія, кожна річ, кожне явище є причиною, потенцією для свого наслідку, для свого вияву, для свого продовження. Попередня еволюція, дітьми якої ми являємося, була ембріоном наступного зльоту людства. Це передбачав старий Сіар, до цього кликав. А ми не послухались його і залишились ембріонами, залишками древньої еволюції. Невситимий егоїзм, бажання особистого щастя, гонитва за ефемерним, зовнішнім помстились жорстоко над нами. Ось що значить легенда на чорному камені, друже з планети Земля…
Але ми не відчаювались. Ми працювали, творили, шукали зв’язків з невидимим тепер людством, яке мчало поряд з нами в неосяжні глибини Безмежжя.
Ми покрили Руа рослинністю, використали невеликі запаси води біля полюсів для зрошення. Іригаційна система капілярів створила єдину систему. Нам належить багато зробити: дати творчий імпульс новій еволюції. Вищій, ніж була наша. А ми… тисячоліття ще будемо сумувати за вітчизною, яка маячить в тумані на обрії, ніби привид. Нам сказали, що шлях туди не закритий. Але ми самі нагромадили на ньому багато перешкод. Ті перешкоди в нас, в наших свідомостях, в наших організмах. Ми тепер зрозуміли, як зруйнувати ті перешкоди… Але скільки даремних зусиль…
Павло, заплющивши очі, слухав. Шуміли віти дубові над головою, тихо шелестіла трава, співали птахи. Що це? Як можливо? Все сплелося в дивовижному поєднанні: Земля, Марс, Безмежжя. Де він, де Сана, де невидимі друзі? Все єдино, все разом, все в одному потоці, тільки на різних гребенях хвиль…
Хтось торкнувся плеча. Блискавиця вдарила в серце. Павло розплющив очі. На нього дивилися сині мудрі очі. Усміхалися радісно.
— Я чую твою думку, друже. Ти глибоко розумієш істину. Ти — посланець мудрого племені. Хто, дивлячись в небо, каже далеким зіркам: брати! — той торкається серцем найглибшої таємниці Космосу. Я вірю — ви будете менше блукати в лабіринтах Буття, ніж ми. Ми допоможемо вам. Ти повернешся назад, а з тобою будуть наші серця. Ми допоможемо відкрити вам, людям Землі, вікно в сусідні світи, в таємничі світи, шлях через які пролягає до істини…
Сана задумався, смуток повив його прекрасне чоло.
— Але не забудьте головного, — додав він. — Не забудьте про єдність. У Матері Природи нема любимчиків. Всі сини любі їй…
ЕПІЛОГ
Скутер ткнувся носом в піщану кручу. Павло вискочив на берег. Обернувся, помахав рукою водієві:
— Дякую. Щасти вам….
А від села вже поспішала тонка жіноча постать у білому. На руках у неї був невеликий згорток. Павло відчув, як під серцем щось солодко занило. Він глибоко вдихнув п’янке повітря лугу, рушив назустріч. Потім не витримав, побіг. По травах, по квітах, збиваючи золотавий пилок, лякаючи збентежених бджіл.
Вона усміхалась, мов сонце. Завмерла. Простягла на руках дитя.
— Син…
Він прийняв материнський дарунок, притиснув до грудей, заглянув у личко. Смішний ніс ґудзиком заворушився, мокрі червоні губи мусолили соску. Павло вільною рукою обняв дружину, вдихнув запах її волосся, поцілував у очі. Прошепотів:
— Ясна моя, зоряна… Спасибі…
Вона звела вгору променисті очі, тривожно запитала:
— Надовго?
— Назавжди…
— Як? — здивувалася вона. — Не полетиш вже?
— Не знаю, — засміявся він. — Яке це має значення? Чи тут я, чи там — все з тобою, Таню… Дива дивні відкрили ми. Страшні глибини Всесвіту розкрилися перед людиною. Прийде безсмертя… Прийде нова сила. А найбільша тайна… а найдорожче завжди було з нами…
— Що? — зітхнула Таня, вже передчуваючи відповідь.
— Ти, — просто сказав Павло. — Любов. Все — від неї. Світ — від неї. Життя — від неї. Без неї — пусто і темно. І коли навіть богами стануть люди… коли майбутній юнак в Лабораторії Безмежжя творитиме нове сонце, нову планету… він діятиме ради любові…
Вони тихо рушили до села. Не йшли, а пливли по пояс в зеленому, в жовтому, в блакитному морі.
Ніжилась юна Земля в радісному промінні сонця, трепетно розкривала лоно своє віковічному небесному коханцю, шепотіла:
— Радістю здолаємо безодні!
Гули басами джмелі в травах, квітки хиталися під подихом леготу, лагідно співали нечутну пісню:
— Радістю здолаємо безодні!
Блакитне небо відлунювало звуками космічного оркестру Безмежжя, славило міріади Синів Своїх, кликало, стверджувало, підтримувало, переконувало:
— Радістю перейдемо безодні!
ЗМІСТ
ХТО ТИ?
Частина перша. Клятва крові
Частина друга. Зірка в імлі
Частина третя. Космічне яйце
Частина четверта. Гирло ріки
РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ
Бердник Александр Павлович
КТО ТЫ?
Феерии
Издательство «Радянський письменник»
(На украинском языке)
Редактор В. І. Дарда
Художник Г. В. Малаков
Художній редактор М. Н. Вальчук
Технічний редактор К. П. Лапченко
Коректор Г. В. Плачинда
Здано на виробництво 10/УІІІ 1965 р.
Підписано до друку 28/1 1966 р.
Формат 84×108¹/32. 13 5/8 фіз. — друк. арк.,
22,89 ум. — друк. арк., 24,28 обл. — вид. арк.
БФ 03406. Тираж 30 000.
Зам. 257».
Ціна в оправі 85 коп.
Радянський письменник,
Київ, бульвар Лесі Українки, 20.
Надруковано з матриць Харківської Книжкової Фабрики ім. Фрунзе на Одеській друкоофсетній фабриці Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР. Одеса, Купальний пров., 5.