Нема відповіді. Микола йде назустріч своїй невідомій долі. Вуста його німі. Оленка повинна вибирати сама…
Вона схопилася з ліжка. Почала взуватися. Старенька заглянула за ширмочку, здивувалася.
— Чого ж ти не їси? Куди зібралася?..
— Не до їжі, тьотю… Потім скажу…
Вискочила в завірюху. Сніжинки весело танцювали в світлі одиноких ліхтарів. Оленка вийшла на головну вулицю, попрямувала до центру. Мимо гриміли машини, йшли колони новобранців з торбами за плечима.
Біля госпіталю дорогу перепинив натовп. З машини виносили поранених. Жінки зітхали, плакали, розпитували. Оленка і собі зупинилась. З жалем дивилася на спотворені тіла, забинтовані руки і ноги. І раптом скрикнула. Сестра сердито поглянула на неї.
— Чого тобі?
З машини винесли на носилках пораненого. Він був обмотаний бинтами з ніг до голови. Лише око і ніс виднілися з-під білого савана смерті. Велике блискуче око і хрящуватий ніс. Оленка пізнає їх з-поміж тисяч інших. На неї дихнуло далеким літом, радісним клекотом минулого життя. Нетреба! Комсомольський вожак…
Вона кинулася до нього, припала до носилок. Санітари перезирнулись, опустили носилки на сніг.
— Жінка або дівчина його, — загомоніли в натовпі.
— Нетреба… друже, чи впізнаєте мене? — з надією запитала Оленка.
Око засяяло радістю. Він заморгав повікою, захрипів:
— Оленка… Царівна троянська…
Вона плакала, усміхалася.
— Нетреба, брате рідний! Хоч слово… про нього…
Дивилася з надією, з стражданням, ждала. Око згасло, заплющилось. Знову відкрилось.
— Про Миколу? Знаю. Бачив…
— Бачив? Де? Коли? — скрикнула вона.
— Біля Дніпра. Переправа. Говорили. Два слова.
— Далі. Далі, — підганяла Оленка.
— Він передав. Тобі. Як побачу, — втомлено шепотів Нетреба.
— Що? Що передав?
— Що любить. Що вірний.
— А ще…
Око Нетреби знову засяяло. В ньому з’явився теплий, ніжний блиск.
— Оленонько… мужньою будь… Нема Миколи… Загинув… На переправі… Як герой…
— Неправда! — закричала Оленка. — Неправда! Не хочу!
Вона впала на сніг, схопилася руками за носилки, благала в Нетреби:
— Ну скажи… що це неправда! Ну скажи, що ти помилився…
Санітари суворо відсунули її, підняли носилки, понесли. Натовп мовчав. Вона встала з землі, в’ялими ногами рушила по вулиці. Куди? Для чого?
Сиплеться сніг. Тріщить мороз. Порожнеча у світі. Нічого нема. Нема людей. Нема життя. Тільки тіні, тіні метляються на екрані буття. Навіщо? Для чого? Кому потрібна страхітлива кривава трагедія?
Незчулася, як прийшла до воєнкомату. Опинилася в кабінеті воєнкома. Дивилася на змучене обличчя старого капітана, мовчала. Він запросив сісти. Теж мовчав. Нічому не дивувався.
— Ви зрозумієте мене, — прошепотіла вона. — Я не можу тут. Я втратила все. Все найкраще. Там… Я теж хочу туди…
— Для чого? — запитав капітан.
Вона не відповіла. Тільки подивилася йому в очі.
Довго не зводив погляду з неї капітан. Що він бачив у глибині її зіниць? Чи помітив безодню муки, яку винесло юне серце, чи побачив передчасно поховану любов, чи відзначив темряву відчаю, за якою народжується героїзм або відкривається прірва падіння?..
Старий капітан зітхнув, поклав долоню на її руку.
— Іди, дочко…
СТРИБОК У НІЧ
…Безкрає поле. Хилиться під подихом вітру зелене жито — викидає колосся. Окремі колоски вже посивіли, красуються, оповивають себе і поле тонким, ніжним пилком.
Стежечка в’ється поміж хлібами. Обривається біля старезної козацької могили. На зарослім верхів’ї росте молоденька берізка. Звідки вона тут взялася, хто її посадив?
Берізка, ніби соромлива дівчина, кокетливо хитає ніжно-зеленими вітами, вклоняється голубій далині.
Навколо пісня. Все співає. Пісня пронизує простір, ллється з кожної квітки Вона звучить в мелодії океану хлібів, в дзвоні жайворонів, в шепоті трав оксамитних. Вона виростає з рідної землі, лине вгору, мчить в безмежність по небу разом з пухнатими хмаринами.
Мовчать Микола і Оленка. Йдуть стежиною тихо, ніби пливуть заворожені, в сні. Зупинилися біля могили, дивляться в очі одне одному.
— Які в тебе страшні очі, Оленонько, — шепоче Микола.
— Чому страшні? — сміється дівчина.
Він не відповідає. Хто знає, чому страшним здався хлопцю погляд коханої. Микола підхоплює Оленку сильними руками, піднімає до грудей, несе на могилу. Вона пригорнулася до нього, цілує в шию, шепоче:
— До щастя, Миколо?..
— До щастя, Оленко…
Руса коса розвилася, вітер грається нею. Затуманені очі дівчини, затуманена далина. Зникли обриси речей, дерев, хмаринок. Все сплітається в єдиний акорд.
Сколихнулась берізка. Налетів пружний порив вітру. Заграв на струнах жита, на арфі блакиті прекрасну мелодію — гімн закоханим…
…Гримнули вибухи.
Оленка розплющила очі.
Яке болісне пробудження! Знову замріялась вона, знову переживає бодай в серці минулі дні казки…
За ілюмінаторами літака — темне небо, вибухи зенітних снарядів.
Примарні спалахи лягають на обличчя Оленки. Холодіє під серцем, неприємно слабнуть ноги. Страшно! Але треба триматись…
Відкривається люк. Два її товариші прощаються, мовчки тиснуть їй руку, зникають в пітьмі.
Гримлять мотори, віддаляються вогні трасуючих снарядів, спалахи смерті. Навколо морок, пасма хмар. Літак набирає висоту, щоб одірватись від ворожих винищувачів.
Незабаром і їй. Наступає час іспиту. Треба дізнатись, хто ж вона? Для чого зростала, училась, мріяла, жила?..
Останні дні промайнули, як вві сні. Школа розвідників, курси радистів, короткий інструктаж. Їй належало вистрибнути з літака південніше Києва, в лівобережних лісах. Недалеко від Зеленьок. Там десь діяв партизанський загін Щорса. Вони не мали постійного місця, не могли прийняти літак. Тому доводилося йти на риск. Та що таке риск у такі грозові дні? Що Їй власне життя, коли нема тих, які світили для неї в темні дні відчаю? Тепер вона — лише зброя. Для себе — нічого!
А з глибини єства піднімався ледь чутний протест. Хто то був, звідки? Спокійний тихий голос в ній заперечував, застерігав. Непотрібно трагедій, непотрібно падіння духу. Ти втратила все? Ти ж і маєш все. Ти зростала не серед порожнечі. Ти дитя землі цієї, її минулого, її сучасного, її майбутнього. Ти дочка її пісень і труда, її горя і радості. Ти несеш в собі все, як зерно маленьке несе в собі грядущі пишні врожаї…
Оленка слухала той голос, згоджувалась. Спокій і віра входили в серце. Хто сказав, що нема Миколи, доньки, збитих бійців? Вони в ній,отже, вони є, вони в її душі. Хвиля життя котиться крізь нові й нові береги. Але ті береги — береги єдиної ріки. Тієї самої ріки, краплями якої були вони з Миколою…
Хтось торкнувся її плеча. Вона розплющила очі, схопилась.
— Що — пора?
Помічник пілота схилився до неї, очі в нього тривожні, темні.
— Розумієш — пошкоджені прилади. Важко орієнтуватись. Десь близько, а де — важко сказати. Що будеш робити?
— Стрибаю, — твердо сказала Оленка.
— Київ недалеко. Тут повно поліцаїв. Дивись…
Оленка не відповіла, рушила до люка. Перевірила ящичок з рацією, кобуру з пістолетом. Помічник пілота відкрив люк. Звідти дихнуло холодом, темрявою. Оленка відсахнулась.
— Скоріше, — скрикнув супутник.
Вона подала йому руку. Короткий дружній потиск. Ревуть мотори. Десь в просвітах хмар блимають вогники. Чи, може, здається? Млосно в грудях. Серце б’ється, як крило птаха. Подих перехоплює. Ну чого ж ти, Оленко? Звідки страх? Це ж завершується твоя дорога сліз… Починається дорога битви! Ти хотіла її? Іди ж…
І Оленка рішуче стрибнула в ніч…
Мелодія друга
ПАЩА ХИЖАКА
ПЕРШИЙ ПОСТРІЛ
Пропав літак у чорному проваллі неба.
Навколо ураган, темно-сіра пелена хмар. Перехопило подих, дзвенить у голові. Падіння, падіння в невідоме, в пітьму, в небуття. Моторошна, кошмарна самотність в безодні хаосу.