— Чудесно. Ми з вами добре порозуміємось, — цинічно сказав перекладач. — Коли потрібно буде якусь скотинку чи зерно — віддавайте не задумуючись, з радістю. Гадаю — для визволителів своїх ви не пожалієте! В найближчі дні організуємо для вас комендатуру, поліцаїв для порядку, старосту села. А тепер — розійдись!..
Люди розходилися з тієї комедії, ховали одне від одного очі.
Того ж вечора до пустки діда Василя прийшли двоє. Дід сидів на покуті, читав книгу Фламаріона про життя на інших світах. Побачивши гостей, одсунув книжку вбік.
Пізнав сільських хлопців. Один з них працював фурманом при голові колгоспу, був хуліганистий і хвастовитий. А другий — одступив разом з нашими військами. А тепер ось раптово з’явився в селі. В руках хлопці тримали карабіни, на рукавах у них вирізнялись пов’язки з німецьким словом «поліцай».
Дід Василь зітхнув, запитав:
— Чого треба?
— В комендатуру требують, — сказав колишній фурман. — Негайно.
— Хто требує? І що це за комендатура?
— Треба буть в курсі подій, — відповів поліцай. — А требує наш комендант Пилип Рябченко і німецький офіцер…
— Що ж, треба йти, — сказав дід Василь.
Одягнув сіряк свій, смушеву шапку. Повагом пішов шляхом до центру села. Хлопці — по боках з карабінами. Дід Василь поглядав на них скоса, гірко усміхався. Почесна варта. Скільки тобі, брате, ще ходити по цій землі під дулом смерті? Коли вже наступить година звільнення?
В приміщенні сільської Ради горіла лампа, гоготіла грубка. Діда Василя зустрів у коридорі Пилип Рябченко — відомий сільський злодій, що одсидів у тюрмі десять років за пограбування крамниці. Він був одягнений у командирський кітель, сині галіфе, з пістолетом при боці. Вилицювате обличчя самовдоволено блищало. Він бадьоро подав руку діду Василю, сказав:
— Не бійтесь! Ми вас для діла…
— А я й не боюсь, — спокійно відповів дід. — Яка справа?
— Сюди, — показав «комендант» на двері.
З-за столу підвівся офіцер, гостинно вказав на стілець. Дід Василь сів. Мовчав.
— Ето… как сказать, — почав офіцер. — Мнє о вас много говорілі хорошєго… Ві сідєл в тюрма совєцькой… Такіє люді нам нужно… Корочє — говорі ти, — тикнув він пальцем на Пилипа.
Той радісно подався вперед, швидко затарабанив:
— Розумієте, Василю Івановичу, ми тут обдумували кандидатуру старости… голови, так би мовити, села! Зупинились на вашій. Ви грамотний, сиділи в тюрмі…
— Дозволь, дозволь, — перебив його дід Василь. — Це дуже цікаво виходить… Значить, тюрма — це хороша рекомендація? Тюрма, так сказать, інститут для підготовки керівних кадрів?
— Е, не жартуйте, — сердито сказав Пилип. — Я знаю вашу в’їдливу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу. Наші визволителі не люблять жартів!
— Почєму же, — усміхнувся офіцер приязно. — Старік замєчательно пошутіл. В єго словах глубокій смисл. Но говорі дальше, комендант!
Пилип розвів руками.
— Діло просте. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. I щоб був надійний для… німецьких властей. Щоб довіряли йому… От і все!
Обличчя діда Василя було незворушне, спокійне. А за черепом, а в грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти хотів його, Василю… ти одержав його…
Надійний для німців. Авторитетний для села. До чого ти дожився, друже! На яке перехрестя ступив? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, опльовує тебе… а відповісти не можна. Не можна…
Як діяти? Як вирішити? Не просте рішення повинне бути. Не прямі стежечки виникли перед ним. Та й чи його доля нині вирішується, чи не легковажно він діятиме, вирішивши зненацька?..
Староста села.
Прислужник німців.
Досить того, що ти одержав багато незаслужених прозвищ раніше… досить того, що карою для тебе була вічна самотність серед людей… а тепер він своїми руками повинен розрубати, може, останню нитку, яка ще зв’язує його з народом. Не простять, не зрозуміють, оплюють і проклянуть.
Але чому ж, чому ж вагався дід Василь?
Адже так легко відмовитись. Ні — і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово майбутнім поколінням про нього.
А щось незриме застерігає, зупиняє його від раптового рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу.
Він поглянув у обличчя офіцеру. Той насторожено ждав.
— Я повинен подумати, — сказав дід спокійно.
— Ну що ви, Василю Івановичу, — скрикнув Пилип сердито. — Ну як так можна? Та другий би ручки цілував…
— Ручки цілувати будеш ти, — одрізав коротко дід Василь, не глянувши на коменданта.
— Брось, комендант, — хитнув головою офіцер. — Старік мудро рєшіл. Он подумаєт до утра. Ето хорошо. Утро вечєра мудреє…
Дід Василь важко піднявся з стільця.
РІДНА ДУША
Шуміла течія дніпровська.
Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно свистів у комині.
Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритим оком зграї привидів, розмаїтих тіней, думав тяжко.
Думки мчали, ніби полова за вітром. Виринали в свідомості далекі, давні і близькі образи, турбували, кликали, застерігали.
Тужно і німо дивилася з кутка дочка Маруся, майоріли в далечі тонкі постаті Миколи і Оленки, а пазури сумніву і страху, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорними сітками.
Хотілося небуття. Хотілося спокою. Що йому потрібно? Те, чого хотять люди, — смішне і непотрібне. Ні майна, ні слави, ні насолоди. Все — ілюзія. Все тінь перелітна. А хотілося ще принести людям хоч краплю радощів у їхній спільний вулик, в скарбницю громадську. Хотілося, щоб не пропала даремно мудрість, яку встиг він придбати за довгий вік. Може, оце й прийшов час, коли пізнається суть людська?..
Опівночі хтось постукав у вікно.
Дід Василь прислухався. Зітхнув. Мабуть, лозина гнеться якась під вітром.
Знову постукало. Настирливіше. Нетерпляче.
Дід Василь встав з полу, накинув кожух не плечі, вийшов у сіни. Зупинився на мить. А може, хтось недобрий?
Усміхнувся в темряві. Е, пусте… Хто може бути гірший від тих, з ким він говорив сьогодні ввечері…
Відсунув сінешні двері, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулась до нього з темряви, обняла. Мокрі гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?
— Дідусю, рідний!
Оленка! Дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Який добрий геній послав тебе в страшну годину? Чи не сон це?
Дід Василь шарпнув її в хату, зачинив двері. Похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім торохтів всяким начинням в пічурці, шукав сірників.
Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв хату. Оленка метнулася до діда, вхопилася за нього, дивилася в запалі очі, важко дихала. Не могла сказати й слова. Тільки вуста в неї дрібно тремтіли, і сльози сповнювали ясні дзеркала очей.
— Микола… де Микола? — пошепки запитав дід.
— Нема… Миколи, — зірвалося страшне слово.
Мов громом ударило діда Василя. Погасли очі. Здригнулися кудлаті стріхи-брови.
— Що ти сказала, дівчино? Що ти сказала? — глухо запитав він.
— Це правда, — прошепотіла Оленка. — Я пережила давно цей удар. Ще на Уралі…
Дід Василь заплющив очі, затулив долонями обличчя, сів до столу. Оленка стояла над ним, мовчали тривожно. Скакав язичок вогню під комином, і в кутку, під іконами, ворушилася химерна чорна тінь діда.
Він підвів обличчя, поглянув дивно якось на Оленку, похитав заперечливо головою.
— Я не вірю, Оленонько, вістці твоїй. Не мертвий Микола. Живий. Чує серце моє його, знає, що він думає, бореться, живе…
Оленка поклала руку на його плече, прихилилась.
— Діду, дідусю… Як би я хотіла, щоб ваші слова були істиною, а мої очі обманили мене. Як би я хотіла… Та чуда не буде, дідусю… На тім боці Дніпра, на кручі, могила Миколи…
Обнявши Оленку, дід Василь не втримався, заридав. Ридав страшно, беззвучно. І плакала в нього на грудях Оленка, виливаючи своє горе за такий довгий, такий безконечний час.