Ніч котилася. Стукала у вікна, вила в комині, шелестіла лозами.
А дід і онука сиділи біля столу, розповідали одне одному про важкі свої життєві стежки. І Оленці дід Василь відкрив свою змучену душу, свій останній двобій з заплутаним вузлом долі. Вона вислухала, подумала, гаряче сказала:
— Згоджуйтеся, дідусю…
— Що ти кажеш, дочко? Невже не розумієш, що мене чекає? Який присуд народу?
— Заждіть. Ви згодитесь не тому, що вам хочеться, що вам… подобається. Ні. Тому, що треба. Я не буду говорити багато. Уявіть, що поставлять старостою якого-небудь… Пилипа… Ви розумієте, що буде? Не врятується жоден юнак, жодна дівчина. Все зерно, вся худоба піде в Німеччину. А ви…
— Що я…
— Ви зможете не допустити цього… Невже не розумієте?.. І нам… допоможете!
— Вам? Кому це вам?
Дід Василь пильно поглянув у очі Оленки. Вона ясно і прямо дивилася на нього. Еге, та він ще не встиг навіть запитати, як вона потрапила сюди зі сходу? Для чого?
— Дідусю… Я в партизанах. Недалеко діє загін. Є зв’язок з центром. Ставайте старостою. Це нам дуже допоможе. Свої люди потрібні. Я поговорю з командиром…
Свої люди. Як добре вона сказала. Свої люди. Це міняє справу. Він стане своєю людиною для своїх людей де завгодно! Навіть в пащі дракона…
Мелодія шоста
ВОГНЯНА ПУТЬ
ЧЕКАННЯ
Микола пройшов березняком, зупинився на галявині, подивився в нічне небо. Вдихнув свіжого весняного вітру. Прислухався.
Стрепенулись берези. Вдарили ніжними пагонами-вітами в кришталь простору, взяли перший акорд ледве чутної симфонії.
Колихнулись у небі зірки. Вийшли з-за метких хмарин, що під подихом вітру мчали на схід. Місяць бризнув на землю сріблом, покропив залишки снігу попід деревами, білі стовбури беріз, осяяв прозору далечінь.
Микола махнув руками, пробіг пальцями по невидимих клавішах. Ще. Ще. Линуть глухі, низькі удари. Пробуджується зі сну віковічна інертна матерія. Пульс народженого життя штовхає її далі і далі. Ламає опір інерції, сну, смерті. Пробиваються з землі трави, тягнуться у височінь дерева, легко і граціозно пливуть у океанах риби, грайливо хлюпаючись в кришталевих водах, буйними, степовими табунами мчать радісні тварини. І ось… з’являється, сторожко йде поміж скелями, поміж деревами людина. Оглядається, придивляється, шукає, розпізнає. Де вона? Хто вона? Чому вона тут?
Темні ночі. Холодні ночі.
Та спалахує вогонь.
Розганяє пітьму.
І починається тріумфальний похід розуму вгору і вгору.
Свистять стріли. Зводяться в небо будівлі. Бовваніють на обрії піраміди і храми. Мелодія життя вже не лише шукає, а й погрожує, руйнує, заливає кров’ю землю. Хаос вторгається в будівельні стуки, заглушує їх. Лунають вибухи. Вже майже не чутно мелодії творення. Вже акорди смерті панують у просторі, в космосі. Що це? Невже кінець розуму? Невже знову запанує над планетою тиша небуття?
Ні! Ні!
Горном закличним, сплеском вогняним то там, то тут спалахують, виникають потужні акорди серед суцільної дисгармонії. Вони звуть, вони шукають близькі гармонійні ноти, прагнуть об’єднатись.
Сплітаються кришталеві акорди в тоненьку нить, наливаються силою, звучать непереможним консонансом.
Несказанне світло заливає планету. Звільнена Людина встає над світом. Нема пітьми. Повалено хаос. Він конає в глибинах світобудови, завмирає. Об’єднане серце людства палає блакитною квіткою в просторі…
Микола опустив руки. Зітхнув радісно.
Є ще порох в порохівницях. Живе музика. І не вмре ніколи. Від кристала до амеби. Від амеби — до розумної істоти. І далі, далі — по східцях Безмежжя, до невідомих висот, до нечуваних здійснень. Все життя — музика, мелодія. Пальці хаосу намагаються вторгнутись в неї дисонансом, заглушити… Але сильна рука композитора народу розжене потворні звуки і продовжить творити вселюдську симфонію радості!
Груди Миколи сповнюються весняним повітрям, весняним настроєм. Мариться йому ясний образ Оленки. Як не вистачає йому її слова, її подиху, блиску блакитних очей. Де вона, що діє у пекельному вихорі війни?
Тріщить недалеко галуззя. Мов сполохані птахи, розбіглися думки Миколи. Він, не обертаючись, відчув — іде Марія. Ніжна, гаряча квітка. Тиха і віддана. Чим він віддячить їй, коли? За серце дружнє, за руки трепетні, що вирвали його з темряви, за повсякденну турботу.
Ціле літо і зиму вони вже тут, разом. В густих лісах, болотистих закутках. Ще восени їх зібралося дванадцятеро. Кілька кадрових солдат, кілька молодих юнаків і дівчат з околишніх сіл, п’ятеро літніх колгоспників. І один німець. Офіцер. Його полонили під час останньої вилазки, вже в листопаді. Катер з двома солдатами і офіцером прибило до берега, напевне, відмовив мотор. Микола з своїми хлопцями обстріляв їх. В короткій сутичці загинули два німецькі солдати і один юнак-партизан. Офіцера полонили. Розлючені хлопці хотіли вбити його, але Микола не дозволив. І тому, що не міг дозволити вбивство беззбройного, і ще, може, тому, що впізнав у ньому старого «знайомого», «музикознавця». Того самого, який дав наказ розстріляти його на дніпровській горі.
Офіцер не впізнав його. Та й як впізнати було солдата-композитора в цьому похмурому бородатому партизані, якого бійці кликали Артистом. Так, так. Артист. Товариш Артист. Досі не назвав себе Микола нікому, навіть Марії. Він зараз не той, що був. Він не Горенко, а просто солдат, безіменний солдат великої армії розплати. Артист? Хай буде Артист!
Саме тому не пізнав свою жертву офіцер. Дивувався, що не вбили його. Мовчав. Худнув день у день, зацьковано озираючись на партизан. Його на зиму помістили в чоловічу землянку. Дозволили гуляти разом з конвоїром.
Хлопці ремствували. Навіщо було тримати цього дармоїда? І так сиділи всю зиму вони на хлібі і воді, а тут ще треба було годувати нікчемного пса. Марія робила вилазки в села. Діставала харчі. А зовсім недавно повернулася похмура і без здобичі. Руднівку спалили дотла. Всіх старих і дітей постріляли. Тільки з десяток дівчат та хлопців повезли до Німеччини.
І ще взнала Марія, що готується каральна експедиція в ліс, де вони ховалися.
Хлопці спохмурніли. А офіцер підбадьорився. Дехто хотів тікати з лісового притулку, але Микола не дозволив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого партизана в групі, щоб розшукав щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, біля Зеленьок, діє загін імені Щорса. Нібито має багато бійців і зв’язаний з Великою землею. Їм можна було б передати офіцера і взнати новини. А може, й з’єднатися з ними…
Як тривожно. Як напружено зараз в просторі.
Кроки Марії зовсім поряд. Ось чути її подих. Її збентежений голос:
— Миколо! Треба щось робити…
Він різко обернувся. Вловив блиск чорних, тривожних очей.
— Що сталося?
— Хлопці… там… хотять втікати. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат…
Микола кинувся з місця бігом, рвонув за руку Марію.
— Ходімо!
В землянці чувся крик. Розгнівані голоси.
Микола спустився трухлявими східцями вниз. Його помітили. Замовкли. В тьмяному світлі коптилки зарослі обличчя партизанів здавалися страшними і неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно усміхався.
— Що сталося? — тихо запитав Микола.
— Та тут… в штани наробили деякі, — злобно сказав Вася, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось в землю. — Я б таких — в розход! Панікер! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого йшов у ліс?
— Тихо, — сказав Микола. — Кинь ці штучки. В розход! Без нас німці тисячі людей пускають в розход!
— Гнида нещасна, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака зловісним поглядом з-під кошлатих брів. — Ще соплі під носом не обтер, а вчити збираєшся! А тобі, Артист, ми прямо заявляємо — намазуємо п’ятки звідси!
— Куди? — спокійно запитав Микола.
— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. І взагалі…
— Що взагалі, Стецюк? — напружено сказав Микола.