Так було довго. Дуже довго.
Та одного разу я вийшов на прогулянку, в гори. Дихав чистим гірським повітрям. З гори видно було вогні кількох шкіл-комун, чути пісні на полонинах. Вечоріло. Зорі засівали простори неба. Я задумався. Щось бентежило мене. В грудях і голові відчулися пронизливі болі. Неясні спогади хвилювали мозок.
І тут вдарила блискавиця. Засліпила мене. В голові потемніло. Я захитався. Впав.
І відчув себе розчавленим, розбитим, нікчемним. Я розплющив очі. В обличчя віяв холодний, пронизливий вітер. Хлюпала хвиля дніпровська. Я лежав на морозному піску, мов роздушений черв’як, а біля мене стояв дивний юнак. Він сумно дивився на мене. Я очманіло мовчав.
— Пора, — сказав він. — Ти досить бачив. Тепер я йду.
Я застогнав, простягнув руку до нього.
— Зажди. Не кидай мене.
— Не можна. Життя є життя. Досить видінь. Іди в життя. Змагайся, здобувай право на Новий Світ.
— Ще хвилинку. Одну хвилинку. Я загину без тебе…
— Ти не загинеш. Тобі ще належить багато здійснити…
Він відступив. Я з останніх сил кинувся за ним. Вихор налетів на мене з-за кущів лози, осліпив хмарою піску. Я заплющив очі. А коли відкрив — то на березі нікого не було. Лише пітьма, холодний пісок, чорний Дніпро… і я, поранений, напівпритомний…
НОВІ НАДІЇ
Микола мовчав. Мовчали й бійці. Навіть офіцер вже не морщився іронічно, задумався про щось.
З отвору проникало світло світанку. Каркали ворони над лісом. Почулися радісні крики. Марія отямилась перша, вискочила надвір, потім заглянула в землянку.
— Серьожа вертається. І з ним — ще хтось…
Микола вийшов. За ним висипали партизани. Між березами впевнено йшов Сергій — в теплому бушлаті, з автоматом на грудях. Його прозорі, ясні очі сяяли радістю. Поряд з ним крокував присадкуватий чорнявий хлопець, сторожко оглядав незнайомих партизанів.
Сергій і хлопець зупинились. Привітались. Микола обняв Сергія, схвильовано запитав:
— Ну як?
— Знайшов. З самим Агрономом говорив. Оце — представник. Розвідник їхній. Сашко…
Микола потиснув руку Сашку, сказав:
— Тоді не будемо ждати довго. Ведіть нас до своїх…
— Ні, — похитав головою Сергій. — Ситуація не дозволяє одразу. Вони перебазуються на інше місце. Спокійніше. Там, біля Зеленьок, зараз лютують карателі. Спалили в хаті старосту, Василя Горенка. Добрий був дідуган, допомагав партизанам. А тепер пропало… В разі потреби ми пришлемо зв’язківця. А поки що заберемо вашого офіцера. Може, знадобиться. А потім одправимо на Велику землю. Скоро має бути літак…
Микола діяв далі, ніби в тумані. Він писав листа Агроному, передавав деякі захоплені документи. А в свідомості невідступно стояв образ діда Василя. Полум’я затуляло його обличчя, тріщало волосся, горіло вбрання, а з вогню долинали мужні слова: «Справжня людина вмирає в дорозі!»
З землянки вивели офіцера. Він мружив очі на сонце, горнувся в брудну шинелю, дрижав. Спідлоба дивився на партизанів.
— Що ви хочете робити зі мною? — запитав Миколу.
— Одправимо в тил, — спокійно сказав той.
Офіцер отетеріло поглянув на командира, на бійців.
Ті зловтішно посміхались.
— Який тил?..
— Радянський, — твердо сказав Микола. — Той, якого вам не досягнути ніякою силою. Прийдете туди не завойовником, а полоненим. А тепер — ідіть…
Офіцер, блідий від непевності і хвилювання, рушив по лісовій стежині. Сашко за ним. Ось вони вже ховаються за стовбурами беріз. І раптом Микола не витерпів, гукнув:
— Одну хвилинку. Сашко, зачекайте…
Партизан і офіцер зупинились. Микола, розбризкуючи талий сніг, наблизився до них, зустрівся поглядом з офіцером. Важко дихаючи, сказав:
— Гер офіцер, ви всю зиму жили з нами. Ви говорили зі мною. І не впізнали мене. Може, хоч тепер впізнаєте. Придивіться…
Офіцер зачудовано зиркнув на бородате худе обличчя, на глибокі, пронизливі очі командира, пересмикнув плечима.
— Не розумію вас…
— Невже не пізнаєте, пане «музикознавець»?
Офіцер здригнувся. Ще раз поглянув на очі Миколи. Зіщулився в передчутті чогось жахливого. Пробурмотів:
— Не може бути… Ви ж… розстріляні…
Сашко здивовано питав:
— Ви знаєте його, товаришу Артист?
— Ще й як, — насмішкувато відповів Микола. — Ну як, впізнали?
— Не вірю, — прошепотів офіцер. — Ви мертвий…
— Ні, не мертвий. Я вічно живий, — твердо сказав Микола. — І той світ, про який ви чули, побудую. А не я — мої брати, яких ніяка сила, ніяка злоба не знищить!..
— Чому ж ви мене… не розстріляли? — пролунало ледь чутне запитання. — Я не розумію вас, жителів дивного світу…
— Чому не розстріляли? — перепитав Микола, дивно всміхаючись. — Ех ви, представник «нової раси»! Ви так нічого й не зрозуміли в нас. І в цьому ваша смерть. Запам’ятайте хоч тепер, що наш народ — месник, а не кат! Ми солдати, а не м’ясники… А тепер — ідіть!
І Микола, різко повернувшись, важко пішов до землянок.
Мелодія сьома
ПОЛУМ’Я
В КІЛЬЦІ
Весна.
В небі пливе місяць. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою майже нечутним голосом. Місячний промінь пронизує віття, його срібні краплі падають крізь стовбури дерев на землю, дзвенять дзвіночками в повітрі, виграють чудову мелодію.
Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано слухає співи природи. Миколо, мій друже! Був би ти поряд — разом слухали б ми чудову симфонію пробудження землі. Та що я кажу? Хіба ти не зі мною? Хіба не чую я твій голос щоночі, щодня?
Хіба мій подих — не твій, мій зір — не твоє бачення світу? Хіба моя рука, що стріляє у ворога, — не твоя караюча рука?
На тлі зоряного неба вимальовується силует коханого… його натхненне обличчя, його блискучі очі…
Миколо… Зі мною твоє серце, твоя любов… А вони ж безсмертні.
Як сказав тоді Езоп? «Бережіть любов… Все проходить— сонце, світи, держави… А любов вічна… Бережіть любов…»
Я не забуваю той заповіт, Миколо. Бережу його. Ти незримо супроводжуєш мене. Хай так буде завжди. Завжди…
Хтось наближається до Оленки. Вона зітхнула, обернулася.
До неї несміливо підходив Юрко — малий партизан. Він поглянув на обличчя Оленки, помітив у очах її блискучу сльозу. Здивувався:
— Тьотю Олено, ти плачеш?
— Ні, ні, Юрко, — усміхнулась Оленка, — ти помиляєшся. Щось защеміло в оці…
— Ти плачеш, тьотю Оленко, — наполягав Юрко. — Дуже дивно. Така сильна — і плачеш…
Оленка поклала руку на голову хлопця, погладила.
— Гаразд, більше не буду, хлопче… Так, згадалося дещо… А що це в тебе в руках? Квіти?
Юрко з гордістю показав Оленці великий букет сону. Прошепотів:
— Тільки що був у Агронома. Тобі — завдання. На той бік, до причалів. Перевожу я. Доки ти будеш працювати — я підскочу на могилу…
— До Горенка? — схвильовано запитала Оленка.
— Еге ж…
Оленка взяла квіти в руки, притулила до обличчя, вустами торкнулася пухнастих пелюсток. Миколо, прийми моє тепло, мій пал сердечний, моє вітання…
— Не можу забути його, — тихо сказав Юрко. — З того часу, як слухав його музику… в клубі… А потім він пішов… і загинув…
Голос Юрка задрижав, він ледве чутно закінчив:
— Хай завжди будуть квіти на його могилі. Влітку, весною, взимку. От закінчиться війна… Я буду вирощувати в оранжереї найкращі троянди… Для нього! Щоб люди знали, що він не мертвий, що творці не вмирають, а живуть з нами!..
Оленка притягнула хлопчика до себе, обняла, поцілувала в лоб. Одвернулась, витерла сльози. Він ще більше здивувався, розгубився.
Від землянок почувся заклик: