Дівчина різко повернулась до нього, знизу вгору подивилась в його обличчя. Він почервонів і нічого не сказав. Махнув пухнатими віями. Облизнув пересохлі губи.
«Як дитина», — подумала Оксана.
Заграли вальс. Дівчина всміхнулася, сказала:
— Що?
— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.
Вона поклала руку на плече йому. Він спалахнув, зітхнув глибоко, ніби ще не вірячи. І закрутив її в плавному ритмі. Дивився в її очі, моргав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки, круглі плечі. Тільки чому він такий наївний? Такий несміливий? Ніби вперше в місті. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон, кучері, високе круте чоло, струнка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Мабуть, дитячим поглядом.
— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.
— Угу, — кивнула дівчина.
— Я часто бачив вас. Тільки…
— Що?..
— Боявся підійти…
— Чому? — дивувалась вона.
— Не знаю, — тихо ронив він.
І знову вихор вальсу, звуки мелодії, майво променів і людей, невисловлених думок і натяків.
— А як звати вас?
— Оксаною.
— А я Євген.
— Женя?
— Ага.
— Ви піаніст?
— Так.
— Ви з Києва?
— З Києва. У мене батько, мати, брат. Батько учений. І брат. А ви?
— Я теж із Києва. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…
Хлопець здивувався.
— Що значить — проста?
— Санітаркою працює.
— А яке це має значення?
Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення. Чому вона так сказала?
— Як би я хотів… познайомитись з вами… — несміливо сказав Євген.
Вона кружляла, усміхалась, кокетливо говорила:
— А ми ж познайомились…
— Ви так вважаєте?
— А як же?
— І я можу вас запросити до себе в гості? Скоро я іменинник. Збираються друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій брат. Буде цікаво. Ви любите науку?
— Дуже. Космос, кібернетика, космонавтика. Це страшенно цікаво!
— І я люблю. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше…
— Що значить, не так, як брат?
— Цього одразу не скажеш. Це дуже довго… розповідати. Ось прийдете — почуєте. Прийдете?
— Не знаю…
— Чому… не знаєте? — жалібно запитав хлопець.
— Бо їду в Париж. На конкурсі виступатиму. А ви коли іменинник?
— Через місяць. В липні…
— Як встигну повернутись — прийду, — пообіцяла Оксана.
— Повертайтесь лауреатом, — сказав Євген.
— Постараюсь, — засміялася дівчина.
Вони ще танцювали разом кілька вальсів, танго. Євген осмілів, запитав:
— Ви додому… сама… чи хтось?
Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.
— Хтось не прийшов.
Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.
— А мені… можна?
— Що?
— Провести вас… додому?
— Угу.
Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав, їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поряд, в просторі майоріли ниті кохання. Вони колихалися, торкалися одне одного, вивчали. І знову розходилися.
По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Вона показала на вікно в напівпідвалі. Там жовтів вогник.
— Наші апартаменти, — сказала дівчина. — Мама не спить, жде мене.
Євген потупцював на місці, ніби ведмідь, щось пробурмотів.
Рядом пройшов якийсь перехожий, дихнув горілчаним духом. Підморгнув хлопцю.
— Не робєй, кориш! Цілуй її! Дівка — шо нада!
Євген зовсім розгубився. Оксана знизала плечима…
Перехожий сміявся, озираючись.
Дівчина подала руку. Він ніжно потиснув її, запитав:
— То як… буде?
— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою… і тоді прийду. — Вона підстрибом побігла у ворота.
— Я буду ждати, — крикнув Євген. — Я дуже буду ждати!..
З ЩОДЕННИКА ЄВГЕНА
…Дивний сон мені приснився.
Ніч. Навколо зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко. Безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватись з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.
І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Він, гребонувши копитами землю, зупинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.
Куди лечу — не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже ніякі перешкоди, ніякі муки.
Та ось позаду чути громовий голос. Він кричить:
— Повернись! Повернись, я наказую тобі!
Дивлюся назад. Навздогін скаче рогата, страхітлива потвора. Вона сипле полум’ям з рота, погрожує, наздоганяє.
— Ніколи! — відповідаю я. — Краще згинути на волі, ніж століттями гнити в рабстві!
Потвора вже близько. Ось вона схопить мене. Тоді я підіймаю руку. В ній з’являється запалений смолоскип. Я кидаю вогонь в морду потворі. І все зникає…
Нема фортеці. Нема коня, потвори. Я стою серед неосяжного поля. Хліба — золоті, ніжні, котять хвилі під вітром. На небі — сонце.
Звідки такий сон? Звідки дивні, незрозумілі символи?
А втім — чому незрозумілі? Дещо ясно. В символічному висловленні мені бачиться мій власний стан. Моя незгода з близькими, з їхніми поняттями, переконаннями, діями. А втім — не буду про це. Не треба. Може, воно якось владнається, вляжеться, перейде. Треба шукати коня баского, треба готувати смолоскип, щоб зуміти прогнати потвору міщанства і егоїзму…
А все-таки дуже цікаво, як виникають такі сни? Чому так мало працюють над цими проблемами? Якби я не вчився в консерваторії, то став би біофізиком. Саме біофізиком. Щоб поєднати живе і неорганічне. Щоб зрозуміти глибини психіки. Коли ми їх розгадаємо? Як? Кібернетики бажають іти — і йдуть — шляхом моделювання механічного… а мені здається, що це примітив. Людина — всеосяжна істота, і її треба вивчати також всеосяжно. І, насамперед, з позицій мистецтва. Так, так, я твердо переконаний, що до Людини треба застосувати ключ мистецтва, краси, гармонії…
А сни — це цілий світ. Неосяжний, глибокий, таємничий. Це ж третина людського життя. Хіба можна зводити цю третину до відпочинку, до марення. Ні, це, напевне, дуже цікавий стан, ще зовсім не вивчений наукою… І в ньому, безумовно, є свої закономірності. І свої таємниці. Кожен знає, що в снах ми часто думаємо над такими проблемами, яких не можемо вирішити в стані нормальному. Вчені приносять «звідти» рішення складних формул, композитори чують нові мелодії, художники бачать ідеї картин, люди згадують забуте, бачать приховане. У снах ми сперечаємося, роздумуємо, шукаємо істини, б’ємося, приймаємо рішення.
А чи не може бути, що в стані сну ми єднаємося з іншими світами. Наша психіка, точніше фізична свідомість, спочиває, перебуває в інертному стані… а деякі ділянки свідомості сприймають радіацію, імпульси інших планет, інших вимірів. Все це передається у просторі через універсальне поле, Х-поле, через поле Праматерії, як говорили древні. Вони ще казали: «Пізнай самого себе». Як просто і сильно сказано. В Людині приховано Безмежність. Хіба не так? Адже кожна людина повторює в ембріональному стані всю праісторію людства. Вона — Безмежжя в потенції. Вона — єдина з Всесвітом…
…Знову берусь до запису. Перечитав попереднє і бачу, що мої думки мають сенс. Єдність Людини з Всесвітом — не абстракція. Це абсолютно конкретний процес, явище.
Думка ця спалахнула сьогодні, коли ми з друзями пливли по Дніпру на теплоході. Я сидів попереду, дивився на Сонце. Воно сідало за обрій, червоніло, наливалося важкими фарбами, багрянило луки. І я — не знаю як — раптово, несподівано, нез’ясовно — відчув свою єдність з Сонцем, з Землею, з світом. Відчув, що Сонце тримає мене в собі, і не лише мене, а Землю, всі планети, все, що є…