— Правильно, Маріє Панасівно, — заплескали в долоні дівчата-десятикласниці. Марія глянула на їхні гарячі лиця, на сяючі оченята, моргнула тихцем. Знаю, мовляв, що ви згодні. Та не для вас це говориться!
— Але це лише окремі натяки, — вела вона далі. — Таких недоречностей повно. Багато в програмах зайвого, багато традиційного. У викладанні літератури, історії, математики, співів, праці. Треба дати школі, вчителям більше свободи, більше вибору. Напрям єдиний — людина комуністичного братерства, але в кожного свій неповторний політ. І тут я скажу з усією відвертістю: без докорінної зміни становища школи неможливо проводити реформи. Ми говорили з учителями, з учнями, з батьками. І готові запропонувати таке…
Марія замовкла.
Мовчали учителі, учні. Не можна було розібрати виразу обличчя у районних гостей.
— Ми пропонуємо створити школу-сім’ю. Це не школа-інтернат, як дехто хоче заявити, я бачу по обличчях. Не заперечуйте, а вислухайте. Учні після навчання біжать Додому, гуляють, працюють чи ледарюють. Але все це безконтрольно, безсистемно, хаотично. Я не хочу пропонувати посадити дітей в своєрідний табір, де вони будуть під наглядом наставників. Ні. Але ми хочемо, щоб школа стала не лише інформаторієм, де учні здобувають певну суму знань, а сім’єю, братерством, де повністю буде формуватись душа і розум майбутнього громадянина. Це принесе радість і дітям і батькам. Батьки звільняться від повсякденних важких турбот з дітьми, матимуть змогу розвивати себе, свій розум. Крім того, вони завжди можуть бути з своїми дітьми, хоч кожного дня. Ніхто нікого не силуватиме. Хто захоче — житиме з батьками. Тут годиться лише повна добровільність. А ті, які ввійдуть в школу-сім’ю, — будуть ядром зовсім нових людей, нової свідомості, нового ставлення до речей, до суспільства, до майбутнього. Школа одержить землю, матиме ферми, сад, поле, городи, майстерні. Школа стане первісним комуністичним ядром грядущої Громади. І учителі будуть не службовцями, які працюють на таку-то зарплатню в місяць, а старшими друзями. Учителі теж повинні вчитися, рухатись вперед. Інакше вони перетворюються на роботів, які рік у рік передають учням завчені колись формули. А тепер воно так і є. А не повинно бути. Школа має бути як своєрідна лабораторія… лабораторія еволюції, майбутнього. Весь час у пошуках, у пізнанні. В труді, в творчості. Учителі не повинні сліпо підкорятись програмі. Вони можуть вирізняти учнів по їх здібностях. Може, хтось чудово сприймає математичні закони — хай поспішає, хай іде скоріше на математичні вершини, йому треба допомогти. Хтось стане композитором, піаністом, механіком — у кожного треба відкривати його заповітне. І разом з тим слідкувати, щоб у кожного складалося синтетичне мислення, всебічні смаки. Такий підхід до навчання можливий лише в школі-сім’ї. Коли весь час учень належатиме школі, друзям, учителям, навчанню. Друзі, я певна, що ви всі розумієте, які чудові можливості відкриваються, коли створити школу-сім’ю?! У школи згодом буде музей, картинна галерея, музичні класи, свої машини, майстерні. Це буде сильна соціально-господарська система. Я певна, що вона досить швидко може стати цілком рентабельною і не брати від держави коштів. І я пропоную — створити таку школу у нас. Я, як директор школи і педагог, стверджую, що час наступив. Батьки… більшість батьків, учні, вчителі підтримують цей проект. Зупинка за районними органами. Що скажете ви, товариші?
Марія сіла. Пошелестіла якимись папірцями на столі, допала:
— Це лише натяк, те, що я сказала. Ми розробили детальний план. Та головне — тенденція… Ми хочемо знати, що думають керівні товариші…
Завідуючий райвно облизав губи, цмокнув, розвів руками. Поглянув за вікно, де розпускалися, сміялися весняно гнучкі гілки верболозу. І, нарешті, сказав:
— Фантастика — це гарно. Я теж люблю фантастику. Читав Єфремова… як його… «Туманність Андромеди». Далеко заглядає письменник. На тисячі років. На ти-и-сячі! А ви, Маріє Панасівно… в сучасність хочете… е-е… перенести майбутнє! Несерйозно!
— Товаришу завідуючий! — дзвінко сказала бойова піонервожата з кирпатим носом, пишною папуаською зачіскою і блискучими чорними очицями. — Єфремов мріяв про радіопередачі між зірками через тисячі років, а вчені взяли та й почали здійснювати його мрію тепер!
Вона одтарабанила свою тираду, ніби боялася, щоб її не перебили. Завідуючий ліниво всміхнувся, одна брова його поповзла вгору, друга скептично примружилась.
— Зірки — то одне, а школа — то інше. І потім — попрошу не перебивати. Ви не враховуєте… е-е… безліч обставин. Ну хоча б… звітність… Ви будете працювати зовсім іншими методами… Отже, для вас треба спеціальні звіти для міністерства… Потім… зарплатня… Ви кажете, що вчителі відмовляться… Хм. Це буде хаос. В одному селі гроші будуть одержувати, в іншому — не будуть. Знову нерозбериха. І ще… коли вашому вчителю, чи вам, чи учню кудись поїхати треба… тоді як?
— Дуже просто, — відповіла Марія. — Так, як в сім’ї. Батько дає гроші, проводжає на вокзал…
— Гм… гм… Цікаво. Ну що ж, може, й так. Але ж програми, система навчання… Дати свободу вчителям — це, знаєте, ризиковано…
— Чому ризиковано? А Макаренко? Він навіть з вуличними, зіпсованими дітьми створював комуни, братські колонії! І коли? Тоді, коли ще не було й сотої долі того, Що є тепер. У нас тепер можуть бути машини, чудові прилади, кінофільми наукові, телевізори, механізовані ферми, оранжереї…
— Заждіть, заждіть. Ви захоплюєтесь. Ви хочете одібрати від учителя власне життя. Ні грошей, ні майна…
Учителі перезирнулися між собою. В їхніх очах попливли іскорки сміху. Марія сказала:
— Ніхто нічого однімати не буде. Навпаки, учитель отримає все. Цілу сім’ю в сотні людей. Поля, майстерні будівлі. Це все буде його. І всіх інших. А особисте життя? Воно належить людині. Ні учителі, ні учні, ні хто інший не втрутиться в нього. Ні тепер, ні в найдальшому майбутньому…
— «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги»,
раптом сказав інструктор райкому. Він поклав долоню руба на стіл, гостро зиркнув на Марію. — Мріяти легко. Важко діяти. Ось так. Життя — не папір. Не книга. Життя — це… життя! Ви не можете врахувати безлічі несподіванок. По-перше. А по-друге… що це за партизанщина? Хто вам дозволив?
— А хіба треба… дозвіл? — зробила здивовані очі піонервожата. — Щоб мріяти?..
Інструктор махнув рукою з досадою.
— Мрійте на здоров’я. Мріяти можна про що завгодно.
Піонервожата схвильовано защебетала:
— Але ж мрія і життя — нероздільні. Так нас учив Ілліч. Так нас учить партія. Треба шукати нове, прогресивне, вводити його в життя. Поступово зникатимуть функції держави, вони переходитимуть у ведення суспільства. Так сказано в програмі партії…
— Знаю, знаю, — поблажливо сказав інструктор. — Вивчила, знаєш. Сідай. Це не так просто. Все повинно бути перевірено життям. А то так з бухти-барахти… Необхідно досвід…
— От ми і бажаємо здобути його!
— Чому ми перші? Треба зачекати. Є школи серйозніші, сильніші. І потім — село…
— Саме в селі треба починати. Тут, серед природи, вільніше. Ширші можливості для праці, для вивчення краю, для створення рентабельного господарства…
— Все одно, не можна… так спішити. Треба подумати. Розглянути. Напишіть проект. Обґрунтуйте…
— Вже є…
— От-от. Подайте його нам. Ми вище. Там ще вище. І так далі. Тоді й вирішиться… Треба дозвіл. А так, наскоком, — не годиться. Батько Махно. Анархія! А взагалі, мені подобається, барвисто, приємно, мрійливо… Дуже, дуже талановито придумано! Але знайте, зарубайте на носі — без дозволу нічого не буде!..
МИНУЛЕ
Марія залишилась сама. Всі розійшлися. Невдалою була зустріч. Гадалося, що завариться суперечка, дискусій спалахне вогонь мрії… а воно… щось не те… Зашкварчало, зашипіло, ніби у вогонь вилили води. Ну що ж, хай буде так! Пошлемо проект, пошлемо листа. Все’дно доб’ємося. Майбутнє не втримаєш на місці, як не втримаєш вогонь в паперовому ящичку. Те, що стукає в двері часу, — народиться неодмінно…
Вона навстіж відчинила вікна. Цвірінчання горобців сповнило учительську. В груди ввійшло свіже повітря, насичене духом хвої. Весна. Її сорок друга весна! Сорок два! Як багато! Чи мало?