— Постій, постій, — закричав я. — Але ж в цьому, може, й є смисл буття? У перемозі над Кроносом-Часом?
Чому древні весь час наполягали на цьому? Чому вони пророкували про майбутню перемогу над часом?
— Ми ще не можемо збагнути, — сумно сказав Сашко. — Треба збирати факти, думати, думати. І нічого не відкидати…
Так, так, мій друже. Треба багато думати. Широко, глибоко, всеосяжно. Не можна жити просто так, бездумно, по-рослинному. Та й рослина дає чудові квіти, смачні плоди. Так і людина… кожна людина повинна знайти свій плід, плід розуму, плід завершення…
Ой, і далекий же він… далекий… Коли так важко знайти ключ до серця коханої, що ж тоді казати про цілу планету?..
…Прийшов лист від Клави. Чому від неї? Вона написала кілька рядків. Вони тривожні, дивні.
«Євгене, здрастуй.
З Оксанкою погано. У неї нікого нема, крім тебе. Чого ж ти покинув її?
Я не надіялась, що ти так зробиш. Хай Роман познущався, тому не диво. А ти… ти ж не такий.
Євгене, приїжджай. А то буде пізно.
Обнімаю тебе. Клава.
Роман з своєю повернулися з заграниці. Приїжджай, Євгене».
З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, ні. Невже знову…
Ні, ні… Не можна допустити, щоб квітку ясну топтали під ноги. Я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе!..
КОМЕДІАНТИ
Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонний костюм. Ріта і мати оглядали його, цмокали задоволено. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж захлиналася від щастя.
— По-моєму, солідно…
— Шик, — підспівувала Ріта.
— Головне, зовнішній вигляд, — запевнила мати. — Це справляє на членів ради хороше враження.
— А дисертація — дрібниці? — сміялася Ріта.
— Не дрібниці, а другорядна справа. А вигляд людини показує, що вона, яка вона…
— Мамо, не говори дурниць, — сказав Роман, погладжуючи плечі.
— Я кажу дурниці? — образилася мати. — Хіба я хоч раз помилялась? Скажи? Як говорила — так і виходило…
— Гаразд, гаразд, — заспокоював її Роман, цілуючи в щоку. — Не гнівайся. Ти мій ангел-хранитель!
Ріта засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.
— Ти чого смієшся?
— У Роми дуже ризиковані епітети…
Мати поглянула на свій пишний стан.
— Хочеш сказати, що я не схожа на ангела-хранителя?
— Мамочко, Ріто, не одволікайтесь дурницями. Краще продовжимо обговорення. Пошили вдало. Тепер поза…
— По-моєму, — сказала Ріта, — треба триматись впевнено, активно! Наступати на опонентів!
— Ти захоплюєшся, — скривився Роман.
— Правильно, Ромцю, — підхопила Поліна Михайлівна. — Ніяких нападів! Ніякої активності. Ми нічого не зробили важливого… Ми лише йдемо шляхом, який проклали ви, старші товариші… Ми сподіваємось, що наші думки не будуть в розбіжності з думками старших товаришів…
Ріта знизала плечима, іронічно фиркнула.
— Фе! Суцільне плазування! Адже успіх забезпечений! Папа сказав, що дисертація дуже сподобалась, кому слід…
— Не треба зариватися! На всякий випадок обережність не завадить. Все може бути. Скромність, скромність і ще раз скромність. Ось як вилізе Роман на вершину, тоді інше діло…
— Мамочко, — весело заявив Роман. — Не заглядай так далеко вперед. Треба спочатку доктора спіймати! А взагалі я з тобою згоден. Скромність — насамперед…
— І вдячність. Не забудь подякувати керівникам. Всім, хто там сидітиме. Опонентам…
— Ну, це я не забуду…
— Не дивись нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…
— Цинічний, — вставила слово Ріта.
— Гера, — незадоволено глянув на неї Роман.
— Так, так, — сказала мати. — Вона правильно сказала. Опускай погляд вниз…
— Ти хочеш з мене якогось монаха зробити…
Ріта засміялася, закотивши очі під лоба.
— Ну, до монаха тобі далеко!
— Гаразд, — махнув рукою Роман. — Будемо дивитися вниз. Не важко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… — Він став у позу, зітхнув. — «Останні досягнення радянської науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, швидкий розвиток кібернетики та електроніки дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії…»
В кімнату ввійшла Клава, скоса подивилася на господарів, почала мести підлогу.
— Комедіянти, — буркнула вона під ніс собі. — Корчать з себе бог зна що…
— Чудово, — гукнула Ріта, запалюючи сигарету.
— По-моєму теж, — згодилася мати. — Він чудово тримається…
— Нічого, ще вранці потренуюсь…
— А тепер скидай костюм…
— А може, я в ньому на «Кукушку»? Га? Ріточко, як ти?
— Я не проти!
— Що ти? Що ти? — злякалася мати. — Заллєш вином, зіпсуєш. Завтра захистиш дисертацію, а тоді — куди хочеш в ньому… хоч по асфальту качайся…
— А по-моєму, — озвалася їдко Клава, — все ’дно в якому костюмі. Як чоловік розумний, то він і голий розумний. А як дурень, то він і в шовках дурень. Сказано ж, по одежі зустрічають…
— Клаво! — крикнула мати. — Чого сунеш свій ніс, куди не слід?
— А чого? — зареготалася Ріта. — Вона дотепно сказала! Уявляю, як Ромка голий захищає дисертацію! Ха-ха-ха! І всі члени комісії теж голяком! Ха-ха-ха!
Роман і собі засміявся.
— А чого ж! На пляжі можна і голому. Треба буде запропонувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, вода, закуски…
— Опоненти не так сердитимуться, — веселилася Ріта. — А розсердився — у воду…
— Дурносміхи, — пробурчала Клава.
— Клаво! — крикнула знову Поліна Михайлівна.
— А чого ж вони? Палець покажи — і сміються…
— Клава у нас філософ, — знизала плечима Ріта.
— Краще йди на кухню, — сказала мати.
— Я все вже зробила…
— Тоді біжи в «Кулінарію». Забереш там морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба годувати?
— Надоїло мені вже бігати, — зітхнула Клава, виходячи. — Де ви на мою голову взялися?..
Роман почав перевдягатися, зайшовши за ширмочку. Закричав звідти:
— Ріточко! Перед завтрашнім днем треба гульнути добряче! Щоб не переживати!
Поліна Михайлівна зробила великі очі.
— Що ти, синку? В тебе ж голова болітиме…
Ріта пустила колечко диму по стелі, закинула ногу за ногу.
— У нього дубова голова, не болітиме!
— Геро!..
— Нічого, нічого, Ромцю, я в позитивному розумінні… Дубова — себто міцна…
— Знаємо твоє «позитивне» розуміння, — сказав Роман, виходячи з-за ширми у весняному зеленому костюмі. Поглянув хапливо на годинник, кинувся до телевізора. — Ми з тобою проґавили. Вже почалося!
— Ну?
— Точно.
Роман включив телевізор. Спалахнув блакитний екран. В кімнату ринувся ґвалт, крики, удари. Передачу вели з рингу. Змагалися якісь міжнародні команди.
Ріта і Роман присунули до телевізора крісла, сіли в них, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.
— Так його!
— Ого-го!
— Ех, роззява!
Вони не помітили, як в кімнату ввійшов Євген. Він стояв кілька хвилин мовчки, повісив на вішалку пильник, кинув у куток чемоданчик. Ріта почула стук, озирнулася.
— Знову мордобій дивитесь? — запитав Євген.
— А, старик прийшов! — гукнув, оглянувшись, Роман. — Здорово! Не встиг поздоровкатись — повело на мораль?! Тонконервний?
— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний! Як доведеться, то й тобі бубну виб’ю. А дивитись узаконений мордобій не буду і іншим не раджу!
— Сам не бажаєш, — хмикнула Ріта, — не заважай іншим. О! О! Дивись, дивись! От дав!
— Здорово, — підхопив Роман.
— Соромно на вас дивитись, — жовчно озвався Євген. — Дорослі люди. Вчені. Освічені. Чим захоплюються? Нерви свої тішите, як дикуни предковічні!