— Яка це його муха вкусила? — скрикнула Ріта.
— Де краса? — гнівався Євген. — Де спорт? Хижацький азарт!
В дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.
— Що таке? Що за крик?
— Та ось дурник цей причепився, — ображено сказав Роман. — Не встиг приїхати з своєї ями, як скандал влаштував! Каже, що ми дикуни і таке інше!..
— Євгене, — сплеснула руками мати, і в голосі у неї почулися плаксиві нотки. — Куди ти йдеш? Де ти? Що з тобою?
— Мамо, — сумно озвався Євген. — І ти на мене?
— Ні, ви тільки подивіться на нього! — в’юном перекрутилася Ріта в кріслі. — Сам напав, як чума, налаяв, нагримав, — а ми винні? Ми на нього нападаємо?
— Да, логіка в тебе дивна! — покрутив головою Роман.
— Зате в тебе не дивна! — гнівно відповів Євген. — Повзеш гадом по життю, рвеш квіти, перед силою схиляєшся, красу топчеш, добро смокчеш, як вампір! А як піднімешся — кусати будеш! Та вже й тепер кусаєш! Я знаю тебе!
— Євгене! — страшним голосом крикнула мати, — Євгене! Це ж твій брат!
— Брат, брат! По чому видно, що він мій брат? Що між нами спільного?
— Далеко залетів, — гукнула Ріта.
— Євгене, ти п’яний! — сплакнула мати. — Іди краще спочинь!
— І подумай над своїм майбутнім! — додав іронічно Роман. — А то зогниєш десь в силосній ямі!
— Іди ти… к чорту! — не стримався Євген, сплюнув і пішов до своєї кімнати.
Поліна Михайлівна аж за голову взялася.
— І яка це муха його вкусила? Цілу зиму не приїжджав, а тут вскочив — і на тобі!..
— М-да, — покрутив головою Роман, — справа серйозна. Треба щось робити. А то в нашій сім’ї — зовсім чужа свідомість…
— Ну ти вже… заїхав, — сказала мати. — Чужа…
Роман вимкнув телевізор, знизав плечима.
— Треба дивитись прямо на факти. Ріточко! Збирайся! Рвонемо на «Кукушку»!
— Я блискавкою, Ромочко!
Вони почали збиратися, причепурюватися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна все не могла заспокоїтися.
— Це все почалося з тієї… з Оксани…
— Ще й до неї було, — ліниво озвався Роман, пов’язуючи галстук.
До кімнати хутким кроком зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфель на диван, він крикнув бадьоро:
— Здрастуй, Полюшко! Привіт, Рома, здрастуй Ріточко!
— Здрастуй, тату, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий веселий? Наче аж помолодшав?
— Великий успіх! — засяяв батько, потираючи руки.
— Знову якийсь гіперон спіймав? — поцікавилась Поліна Михайлівна.
— Тримай вище!
— Вечеряти будеш?
— Неси. Так знаєш, що ми спіймали?
— Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємось до вечора. Завтра ж ціла юрба гостей. Ну, я побігла…
Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.
— Ми спіймали нейтрино. Зовсім несподівано!
— Що ти кажеш, тату? — знехотя озвався син. — Адже нейтрино вже спіймано експериментально!
— Зовсім новим способом, — гаряче заперечив батько. — І нейтрино не просте, а іншого порядку. Нейтрино номер два. Воно, я так гадаю, має велике значення в космогенезі. Розкриваються дуже цікаві закономірності! Ти повинен зацікавитись. Може, навіть згадаєш завтра під час захисту дисертації…
— Ну, як можна, тату, — злякався Роман. — Я запарюсь!
— Рома, — капризно сказала Ріта, — ти готовий?
— Ні, ти присядь, — наполягав батько. — Я тобі все розповім. Це дуже просто!..
— У нас нема часу, тату! Ми поспішаємо! Дуже важлива зустріч!
Ріта поцілувала Кирила Степановича в чоло.
— Пробачте, папочка, ми вас залишаємо! Кожна хвилина дорога! Ходімо, Ромцю!
Вже від дверей Роман крикнув:
— Потім, потім, тату, іншим разом! До побачення!
Розгублений батько почав складати папку, зітхнув.
Почухав потилицю.
— М-да. Ну що ж… Щось важливе… Нічого не зробиш…
Клава внесла тацю з вечерею. Поліна Михайлівна чимчикувала за нею, почала ставити на стіл.
— Що це за важлива зустріч у Романа? — запитав Кирило Степанович?
— Яка там важлива, — похмуро сказала Клава. — В «Кукушку» поперлися…
— Клаво, як ти смієш? — верескнула Поліна Михайлівна.
— А чого ж сміти? Я правду сказала…
— Ходімо, ходімо, Кирюшо, — смикнула мати Кирила Степановича. — Помиєш руки. Теж мені… правдолюб знайшовся…
Кирило Степанович поглянув на Клаву, на жінку, закліпав очима.
— Гм… Кхм… Так…
І покірно пішов вслід за Поліною Михайлівною.
— Зовсім прибили людину, — сумно сказала Клава. — А який хлопець геройський був колись. Яка голова…
З внутрішніх кімнат вийшов Євген, радісно скрикнув, побачивши Клаву. Він обняв її, поцілував у зморшкувату щоку.
— Здрастуй, Клаво. Що трапилося? З Оксаною. Я прочитав твій лист… і одразу сюди… Я лише ради цього і приїхав.
Клава осудливо глянула на нього, похитала головою.
— Євгене, Євгене! А раніше не міг? А тепер таке твориться…
— Ну що, говори! Не муч мене!
— Вона поступила на роботу. Десь секретарем, чи що. Начальник там вхажує за нею. Дівка ж видна…
— Ну-ну…
— Не нукай. Невже не збагнув? Тисне на неї. Оце тільки що йшла — бачила — з ресторану повів її…
— З ресторану?
— Атож. П’яну…
— Що ти кажеш? Оксану…. ні, це не може бути!
— Оксану, не Горпину ж! — пробурчала Клава. — А він піжониться коло неї, вихиляється. І вже не раз я бачила. Потягнуть твою Оксану в болото. Босота! Таку дівку загубили!.. Роман почав. Інші докінчать. Невже не знайдеться серця…
— Клаво, — з болем скрикнув Євген. — Клаво, куди вони пішли?
— Додому потягнув, напевне, — зітхнула Клава. — Мабуть, до матері…
Кирило Степанович повернувся з кухні, сів за стіл. Побачив сина, зрадів.
— О, Євген. Женя! Давно я тебе не бачив, синку! Радий, радий! Ну як там у тебе? А ми, знаєш, нейтрино спіймали! Страшенно цікавий дослід! Іди сюди, я тобі розкажу!
Євген не відповів батькові. Він якусь мить дивився десь в простір, нічого не бачачи, не чуючи. Потім зірвався з місця і вихором вилетів у двері.
Кирило Степанович розвів руками, з подивом глянув на Клаву.
— Нічого не розумію. Що з ним? Всі якісь божевільні…
Клава підійшла до вікна, поглянула на вулицю, де в сутінках білою рікою пливли суцвіття каштанів. Сумно посміхнулася.
— Не турбуйтесь за нього, Кириле Степановичу. Він по важному ділу побіг. Йому зараз це діло, може, важніше… ніж всякі там ваші нитрини…
Мелодія четверта
АРМАГЕДДОН
ПОЄДИНОК
В напівпідвал з вулиці проникало сіре світло. На фіранках миготіли тіні людей, що проходили мимо — сюди і туди. Інколи чулися сигнали машин, сміялися діти.
Мати Оксанина Софія Гаврилівна лежала непорушно на ліжку, дивилася на вікно. Її запалі очі палали хворобливим вогнем. Тіло майже не рухалось, а душа прагнула виявити себе, діяти, кудись поспішати, щось зробити. І недобре почуття до навколишнього світу народжувалось в серці, і отруювало воно мозок, тіло, всю психіку.
Дядя Митя — далекий родич — сидів поряд на стільчику, читав біблію. Обличчя в нього було строге, серйозне. Палець, яким він відзначав прочитані місця, був схожий на спис архангела, що нагадував про неминучу розплату.
Спасибі дяді Миті, не забував він останнім часом її, покинуту, залишену всіма. Розважав, підтримував у нещасті, нагадав про неминучу смерть. І тепер слова з біблії, які він читає, перегукуються з настроєм Софії Гаврилівни:
— «Что пользы человеку от всех трудов его, которыми трудится он под солнцем? Род проходит и род приходит, а земля пребывает во-веки. Восходит солнце, и заходит солнце, и спешит к месту своєму, где оно восходит. Идет ветер к югу и переходит к северу, кружится, кружится на ходу своем, и возвращается ветер на круги свои…»