— Гм, — іронічно мугикнув Євген. — А хто ж сатану сотворив?
— І сатану бог сотворив, — підняв палець вгору дядя Митя. — Сотворив його, як першого ангела. А той возгордився, захотів бути рівним богу! І був скинутий на землю. А тепер тягне нас, людей, за собою…
— І ви знаходите дурнів, які вірять в ці казочки? не стримавшись, запитав Євген. — Який же немічний і пустий ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Творить ангела, а той стає сатаною! Творить людей, а вони опиняються в сітях сатани! Виходить, що сатана сильніший від бога?
— До пори! До пори, хлопче, — грізно заявив дядя Митя. — Та наступить Армагеддон, і бог Ієгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним в останній битві світла і тьми сатану і його полчища! І тоді горе буде тим, які насміхаються над пророцтвами свідків Ієгови!
— А хто ж, пробачте, спасеться?
— Тільки ті, що вірять в бога. Ті, що ждуть його приходу…
— Значить, лише за те, що я буду ждать його приходу і вірити, — мене чекає спасіння?
— Вірно говориш!
— Але ж, наскільки я пам’ятаю, сказано, що віра без діла — мертва!
— Що ти хочеш сказати? — нахмурився дядя Митя.
— Дядю Митю, — озвалася мати, — він же насміхається… Що ви з ним говорите?..
— Та ні, нехай говорить.
— Я хочу запитати вас, — не вгавав Євген, — що ви робите ще, крім того, що вірите?
— Ми кличемо вірних. Ми закликаємо всіх, хто покине цей світ юдолі і плачу, і приготується до приходу бога!
— А чим ви зустрінете його? Якими ділами? Коли ми, люди, зустрічаємо друзів, то готуємо квартиру, прибираємо, якнайкраще одягаємось, зустрічаємо їх музикою, квітами. А чим ви зустрінете свого бога?
Дядя Митя засопів, спідлоба зиркнув на Євгена.
— Кощунствуєш, хлопче?
— Чому ж? — здивувався Євген. — Я кажу щиро. І не заздрю я тому богу, який має таких скучних свідків, як ви. Я б на його місці порозганяв би з неба всіх проповідників, всіх сектантів, всіх ханж і лицемірів! Дуже скучно йому житиметься на такому небі!
Обличчя дяді Миті наливалося буряковим тоном, очі темніли під навислими бровами, ніс заворушився.
— А яке ваше небо, кощунники? — злобно запитав він. — В що ви вірите? В яке небо? В якого бога?
— Наше небо, — серйозно відповів Євген, — небо боротьби, труда і краси! Небо краси! А бог? Навіщо далеко дукати його? І де шукати? Людина — це бог!
— Сатана, — прохрипів дядя Митя.
— Чому ж сатана? — усміхнувся Євген. — Ви погано читаєте священне писання! Там теж сказано: «Ви — боги!». Знаю, який там зміст вкладається в це поняття, але я з радістю стверджую, що людина — це єдиний бог У Всесвіті, в Безмежжі! Все в ній — і краса, і любов, і творення! І підлість — теж! Але все залежить від нас, що з себе зробити!..
— Воно й видно, — з ненавистю прохрипів дядя Митя. — Доки все було добре, ви всі ходили сюди, до Оксани, до її матері. А як їх спіткало нещастя — в кущі. Такий ваш бог, кощунники, сатаністи!
Євген похилив голову, помовчав. Важко відповів:
— Що ж, це не говорить на мою користь. В житті все буває. Але ось я прийшов. І вчасно. Бо бачу — вже повзуть клопи з щілин. І ви… тепер я бачу… скористалися нещастям, обплутуєте людей страхами, щоб влізти в душу!..
— Не обплутуємо, — крикнув дядя Митя, — а на поміч прийшли! Не так, як ви — лицеміри!
— В чому ваша поміч? В туманних, заплутаних словах? Армагеддон, кажете, буде? Він уже йде! По всьому світу! Світ розділився на тьму і світло! Невже не бачите? Армаіеддон гримить! В сім’ях, в державах, в серцях! Іде велика битва! А коли вона закінчиться — буде прихід! Буде прихід, ви чуєте? Тільки не Ієгова прийде, а Новий Світ, світ братерства, правди, свободи. Світ краси! Цілий безмежний космос розкриється перед людиною! І не ханжі, не хитрі зайди бога Ієгови ввійдуть в цей світ, а люди, які вміли страждати, любити, помилятись і виправляти помилки, творити красу і очищати власне життя від бруду… А ви — ви теж берете участь в Армагеддоні. Тільки ви не на боці світла! Ви в рядах тьми!..
Євген випалив все це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивитись, як чорніє лице проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати затіпалась, закричала:
— Доки ти будеш мучити нас? Доки? Чого напався на людину? Не віриш у бога — не заважай нам! І облиш всіх в спокої! І йди, куди хочеш!
— Мені Оксану треба, — вперто сказав Євген, встаючи з стільця.
— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її. Не розбивай її життя. У неї є жених. У неї своє життя…
— Життя! По ресторанах ходити? В болото падати?
— А через кого вона туди пішла? Через кого? — гукнула мати. — Що ви їй дали? Одне нещастя!..
— Тьотю Софіє! Раз так трапилось — треба щось робити. Я прийшов, щоб…
— Без тебе щось зробимо. Без тебе… Іди геть!
— Але я…
— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя.
— Все’дно я дождуся її…
— Гоніть його, гоніть, дядя Митя, — застогнала мати.
— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.
Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, поніс кухоль матері. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.
— Боже мій, боже мій… За що така мука? Хоч би скоріше кінець…
Дядя Митя поставив кухоль на тумбочку, запевнив:
— Прийде, Софіє Гаврилівно! Прийде! Ви самі бачите, що робиться? Отаке молоде, жовтороте, а вже настоящий сатаніст! Кощунник! Чи ти бач — гординя його обуяла? Людина — бог!
— Горе, горе, — стогнала хвора.
— Горе і суєта, — вторив дядя Митя. Як сказано: «Ибо что будет иметь человек от всего труда своего и заботы сердца своего, что трудится он под солнцем? Потому все дни его — скорби, и его труды — беспокойство; даже ночью сердце его не знает покоя. И это — суета!»
— Ой, правда, правда…
Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.
— Знову хтось прийшов? Може, цей халамидник? Хто там?..
В кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі усміхались, щоки пашіли, губи масно блищали.
— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли і вернулися…
— То заходьте ж сюди…
— Та ми тут… в цій кімнаті… Поговоримо…
— Ну, як хочете…
Обличчя зникло. Дядя Митя пошепки запитав:
— Начальник її?
— Еге ж… Ниденко Василь Павлович… Довольний, що спіймав пташку. Та бог з ним… Коли жениться, я не проти…
— Ну, хай там, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі…
А Оксана, вернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзенькало, в роті гидко пахло коньяком, думки плуталися. Вона була гидка сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те. І нічого не могла вдіяти.
Павутина, незрима павутина заплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, інертність. Минали дні. Зникли колишні знайомі. Скрипка лежала недоторканою. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, бажало світла…
А замість світла — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Ось і тепер… чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним в ресторан? І пила… і танцювала…
Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:
— Ти якась дивна, Ксаночко…
— Чому… дивна? — не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.
— В ресторан зі мною ходиш, — шепотів Ниденко. — Додому мене приводиш… а остаточної відповіді не даєш…
— Якої відповіді, Василю Павловичу? Хіба ви мене про що-небудь запитували?
— Як? Я весь час в ресторані тобі говорив… на вухо…
— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчина. — Не пам’ятаю… якісь пусті слова…
— Пусті? — ображено запитав Ниденко. — Чому ж пусті?..
— Ви що… пропонували мені одружитись? Не пам’ятаю…