Він знав, що попереду велика мета. Яка вона? Що собою являє?
Простір мовчав. Тільки зорі та гігантські скупчення далеких галактик срібним маревом пропливали в безмір.
Серце боліло, нило. Воно бажало ясності. Павло напружував волю, розум, вдивлявся в далечінь, намагався поглядом пробити пелену туману, що огортав виднокрай. Несила! Все даремно!..
— Я допоможу тобі, — прозвучав у Космосі тихий голос.
Серце Павла тріпоче від радості. То вона. Таня. Вічна подруга. Частка його розуму, серця, єства.
Ось вона наближається, видно сяєво ЇТ серця. Воно вібрує голубими хвилями, огортає Павла…
— Збирають на мітинг! — прогримів бас у просторі.
Постать Тані метнулася, мов блакитний птах, вгору, щезла в калейдоскопі хаотичних барв. Павло прокинувся.
Біля порога стояв чоловік. Він про щось розмовляв з матір’ю. Павло придивився. То був секретар райкому. Він побачив, що Павло прокинувся, усміхнувся привітно. Його блискуче повне обличчя радісно розпливлося.
— Павле Григоровичу! З благополучним прибуттям! А я оце, не відкладаючи в довгий ящик, метнувся по району, збираю людей!
— Куди? — здивувався Павло, швиденько натягаючи штани, сорочку.
— Як то куди? На мітинг. З нагоди щасливого повернення до рідної оселі. Там вже все приготовлено. Млинівка тепер буде Ковалівка. Школа вашого імені і так далі. Сюрпризів багато!..
Павло не знав, чи йому сміятися, чи сердитись. Він скочив з полу, почав шнурувати черевики.
— Для чого ж Ковалівка? — знизав він плечима. — Млинівкою воно, село це, було, хай і залишається. А то скоро доживемось до того, що повернеться космонавт з Космосу, а Земля вже не земля, а скажімо, Іванівка.
Секретар сміявся, розводив руками. Мати схвально хитала головою.
— Так їх, синку, так… А то звикли до самовозвеличення!..
— Стимул! — заперечив секретар. — Без цього не обійдешся…
— Який там стимул, — заперечив Павло. — Егоїзм найчистішої води. Треба привчити молодь, щоб вона творила і діяла не ради відзнаки, не ради винагороди! Що ви бажаєте — в комунізм тягти преміальні та подяки. Нагородою хай буде сама дія, творчість, робота…
— Рано, рано ще, — посміхався м’яко секретар. — Це ви сягаєте, Павле Григоровичу, в досконалу епоху… А ми…
— Що ми? — Павло зупинився перед дзеркалом, хутенько чесонув волосся. — Матусю, злий води. А ми хіба гірші від наших нащадків? Не розуміємо, де хороше, еволюційне, а де від минулих темних епох?
Він схилився над відром, пирскав, хлюпав, а секретар, чухаючи широку потилицю, говорив:
— Ну, це ми з вами залізли в хащі філософії, а зараз треба вирішити дуже практичне питання: коли призначити мітинг?
Павло взяв рушника з рук матері, втер обличчя, руки, зітхнувши, сказав:
— Якщо вже без цього не можна, то не сьогодні, а завтра. Навіть у Москві зглянулися, спочатку дали мені відпустку, а ви хочете насісти…
Секретар схопив Павлову руку, потиснув, засяяв веселим обличчям.
— Ну й домовились. Значить, завтра. Нащот Млинівки хай буде по-вашому. А школу таки найменуємо: імені Павла Коваля.
— Як хочете, — махнув рукою Павло. — Перетерпимо…
— Тоді ждіть машин. Десь о дванадцятій. Мітинг почнемо після обіду. Я побіг…
Секретар ступив через поріг, повернувся, підморгнув хитрим оком.
— А щодо стимулу, Павле Григоровичу, не так просто… Ой, не так просто…
І зник. Потім завуркотів мотор. Пролунав сигнал. Закричали хлопчаки.
Мати жалісливо подивилася на Павла, похитала головою.
— Вони таки заїздять тебе, Павлушо. Сідай до столу. Ось свіженька редисочка. Варенички. Такі, як ти любив. Може, чарочку?
— Не п’ю. Заїздять, кажеш? Ні, не заїздять! Я знову полечу, так що ніколи буде роз’їжджати по мітингах…
Мати злякано сплеснула руками.
— Полетиш? Куди?
Павло з’їв вареника. Засміявся.
— Як то куди? В небо. На Марс. А вареники неземні!
По материній щоці покотилась сльоза. Вона похнюпилась, витерла очі фартухом.
Павло зітхнув, тихо сказав:
— Матусю… Не треба. Матусю…
— Не буду… Не буду, синку… Я нічого. То так, не витерпіла. Я й знала, що ти такий. Ще змалку знала. Тягне тебе в небо. Значить, так треба. То якби по приказу — то можна й одмовитися. А коли серце тягне… не одмовишся. Такий і батько був у тебе…
— От і домовились! — бадьоро сказав Павло, щоб розвіяти сумний настрій. — Та ти не журись, коли то ще буде!..
— Знаю я тебе, — слабо осміхнулась мати, несучи глечик до столу. — Місяця не просидиш, добиваться будеш!.. Тут ряжанка, їж!
— Може, не пустять, — сказав Павло з сумнівом.
— Хіба такого не пустиш? — з прихованою гордістю заперечила мати. — Доб’єшся. Ну що ж… Лети… А я про тебе… думати буду…
Павло згадав тьмяну свічку, чорну ікону богоматері, зігнуту постать на долівці, і серце його стислося болем. Але він промовчав, нічого не сказав. Хай! Вона, як уміє, захищає сина від небезпек космічного шляху…
Він подякував за сніданок. Виглянув у вікно.
— День буде — як у казці. Піду погуляю…А то завтра запряжуть — не одкрутишся…
Мати несміливо сказала:
— Павлушко… А як же… Таня?
— Що, мамо? — здивувався син.
— Треба ж якось… записатися… весілля зіграти!
Павло засміявся, підступив до матері, цмокнув її в голову.
— Смішна ти моя. Записатися — запишусь. А весілля — не знаю. Що мені робити на весіллі?
— Роблять же всі інші!..
— Ну й хай… А втім, як захочеш. Можеш робити весілля. Тільки я на ньому сидіти не буду. Хай самі п’ють і гуляють.
— Образяться, Павлушко…
— Хм… Ти думаєш, образяться? Тоді знаєш що? Не треба ніякого весілля. І нам буде добре, і їм… Ображати людей не слід!..
Павло, хитро всміхаючись, вийшов у сіни. Здалека гукнув:
— Прийдемо надвечір з Танюшкою. Приготуй нам що-небудь. Ото й буде весілля…
Він минув вузьку покручену вуличку, попрямував до школи. Поздоровкався до сусідських жінок, які підгортали картоплю.
— До Тані? — безцеремонно запитали вони.
Павло мовчки хитнув головою. Пройшов. А ззаду чулася відверта розмова:
— Ото щаслива. Дождалася-таки Павла. Герой!
— А герой! Бачила — секретар сам прикотив на машині. Увивається! Тепер Павлові тільки сидіти та гроші получати. Хватить і йому, і Гапці до смерті. Та й дітям на вік забезпечить, як будуть…
— Таке скажеш! Хіба Павло всидить на місці? Попреться знов у небо! Він такий причинний змалку!
— Здуріє хіба? Раз пощастило — то хай шанується…
Павла аж занудило від того діалогу. Він наддав ходу, ввійшов до посадки. Хвоя колола щоки, сипала дощик жовтавого пилку. Він постояв, подихав смолистим ароматом. До тіла вливалася снага, серце стукало сильно, тривожно.
Павло рушив далі. Тихенько пробрався до школи. Щоб ніхто не побачив, прослизнув попід стіною до коридору. Там було пусто. За дверима плив гомін. Йшли уроки. З учительської вийшов дідок на одній нозі з милицею. Він побачив Павла, застрибав до нього, радісно усміхаючись. Павло пізнав його. Це був споконвічний сторож школи дід Пилип. Він був і до війни, пережив війну, вийшов на пенсію, але школи покинути не захотів.
— Паша, — шепотом озвався він. — Чого ж ти сам, без нікого? Яким вітром?
— Добрим, діду, добрим, — сміявся Павло, потискуючи йому негнучкі пальці.
Ріденька борідка сторожа, схожа на пасмо конопель, переможно майоріла в повітрі, рука бадьоро жестикулювала.
— Молодця, Паша! Прославив нас. Тут діти не знають, як всидіти на уроках! Все ждуть тебе. Всі збираються в небо летіти!..
— Ну, всі полетять, хто ж на Землі залишиться? — усміхався Павло. — Серцем летіти треба…
— Правда, правда, — піддакнув старий Пилип. — Оце тут Танюшка. Її клас. Четвертий. Молодця, вчителька.
Павло підійшов нишком до вказаних дверей. Звідти глухо долинав голос Тані. Сторож тихесенько прочинив двері.
— Послухай, коли хочеш… А то викличемо…