— А тому, — патетично, піднесено завершував секретар свою промову, — ще ширше розгорнемо змагання за дострокове виконання і перевиконання наших планів, дамо державі ще більше зерне і м’яса, яєць і молока, наповнимо засіки золотим хлібом, відбірним зерном, прославимо наш район не лише космічними польотами, а й космічними досягненнями на колгоспних та радгоспних полях! Ура нашому славному земляку Павлу Ковалю, товариші!
Площа гриміла криками «ура», оркестр Будинку культури грав величальні пісні. Жовтенята підносили Павлові та його дружині квіти, передавали подарунки — нехитрі, наївні — червоніли від замішання і захоплення. Виступали учителі. Виступали інженери. Говорили щирі гарячі слова піонери, комсомольці. Вони часто самі не знали, що говорили. Кликали до подвигів, до нового, обіцяли «загнуздати» природу, підкорити космос, заселити інші планети, завоювати галактику і метагалактику. Павло слухав, радів, сумував, думав. Як все складно! Як все непросто! Та хай, хай вирує стихія! Перші стежки, перші спроби… Вони наростатимуть, міцнішатимуть, стануть досвідом. Наука освоїть, обґрунтує, нові, дивовижні знання, вони стануть здобутком суспільства. І тоді виникатиме, народиться нова свідомість, нова етика, нова мораль…
Стало жарко. Промовці видихалися. Секретар витер піт з чола, сказав:
— Тепер, мабуть, ви, Павле Григоровичу?!
Павло підступив до бар’єра трибуни. Оглянув принишклих людей. Подивився на Таню. Вона шепнула:
— Дітям… Дітям говори…
Він зрозумів. Дітям. Їхнім ясним очам. Їхнім відкритим серцям. Їхнім палким душам, що вічно прагнуть в невідоме, в таємниче, в незвідане! Вам, нехитрим, вам, ненавченим складності і плутанини життя, вам, які готові прийняти в ніжні руки свої, в незрадливі серця, в ясну свідомість нову, дивовижну мудрість далеких світів!..
— Друзі! — пролунав над площею тихий голос космонавта. Помовчав якусь хвилю, ніби добираючи слова, поглянув у небо, знову опустив погляд на ряди дітей. — Земляки мої, брати! Скажу вам відверто, що я не прихильник великих зборищ. На них якось ніяково… на них не висловиш свою думку так, як хочеш… Ви, мабуть, розумієте? Ну, як сказати? Кожен з нас наодинці з дружиною, або з подругою, або навіть хлопець з хлопцем вільно скаже те, чого не посміє промовити перед громадою… Я бачу, що ви ще не зовсім розумієте мене… Я поясню! В моїй душі тепер багато такого… чого я просто не можу передати вам… а може, не посмію. Бо ви не зрозумієте, не збагнете! Не тому, що я особливий! Про це вже говорили тут… Я звичайний сільський хлопець, як і мої попередники — Попович, чи Титов, чи інші космонавти. Але мені довелося одному з перших бачити те, чого ще не бачили людські очі, точніше, погляд людей Землі. Отже, й думка, що зародилася в мені, просто не стала ще думкою всіх інших. Я слухав тут ваші промови… ваші хвилюючі, близькі моєму серцю слова. Про польоти, про майбутнє Землі, про підкорення природи і тому подібне. Я слухав, радів… і думав — як багато ще треба знати, збагнути, щоб правильно зрозуміти свій шлях. Скажу ще простіше: може, більшість з того, що ми тепер говоримо, про що мріємо, — не те, що треба, не те, що буде!
Секретар здивовано поглянув на Павла. Зацікавлено завмерла площа. Таня опустила повіки, посміхаючись куточками вуст. Добре, коханий… Добре кажеш…
— Ми йдемо у мрії звичним шляхом, — вів далі Павло. — Думаємо приблизно так: «Полетимо на інші планети. Освоїмо їх. Перетворимо в свої домівки, в свої поля. Підкоримо галактичний простір. Будемо їздити на екскурсію вже не на Кавказ, скажімо, чи Алтай, а на Альфа Центавра, в командировку не на північ або в туристську мандрівку не в Америку, а в туманність Андромеди або навіть в іншу метагалактику». Це поверхово! Ми почали ворочати гігантськими поняттями, не задумуючись про їхнє справжнє значення, не розуміючи, що тут перехід до іншого щабля світу, до іншої масштабності мислення, життя, розуміння, до інших енергій, до іншої свідомості, до іншої етики, нарешті…
Ми стоїмо перед новою революцією, друзі! І ця революція буде важчою за всі інші революції. Революція духу! Важко буде нам боротися з тими, що стоятимуть по інший бік барикад! Тому, що вороги не десь збоку, а в нас! На кожному кроці нас затримує косність, традиція, славолюбство, властолюбство, реакція, догми, забобони!.. Та що там рахувати? Кожен знайде сам в собі безліч таких «прикрас». Чому я кажу про це? Тому, що битва з самим собою необхідна в Епоху Космосу! Без неї нема цієї Епохи. Саме до цієї думки я веду. Тільки наївні люди можуть думати, що нічого не змінилося, лише масштаби стали іншими. Що можна буде кабаре будувати на Сатурні, а гангстеризм розповсюдити аж до Плутона, а то й до інших зоряних систем. Так мріють деякі західні фантасти. Інакше вони не уявляють майбутнього. Та не будемо про них. Навіть ми, хоч і стоїмо на твердій основі братства народів, єдності, прогресу, — часто переносимо свої уявлення нинішнього дня на грядуще. Ви ось говорили в своїх чудових виступах: «загнуздаємо» природу, «підкоримо» зоряні простори і так далі. Я знаю, що вогонь сердець ваших кличе до подвигів, до нового, до таємничого. Але традиційне мислення вкладає той вогонь в звичні рамця. «Загнуздати» природу! Ніхто не думає як слід про таке поняття. Адже природа наша мати. Ну хіба хто-небудь з вас став би мріяти про те, щоб приборкати, загнуздати власну матір? Ви усміхаєтесь. Вам здається абсурдною ця думка. Те ж саме стосується природи. Вона породила нас, ми, її діти. Отже, ми й повинні пізнавати її закони, використовувати їх в цілях спільного блага. Чи можна зробити щось, порушуючи закони природи? Ні. Таке порушення не приведе ні до чого, крім катастрофи. Отже, гармонійне поєднання інтересів людини з законами Природи, Світобудови — шлях для вас, гарячі серця, палкі душі!
Ви говорили про підкорення планет. Прекрасно! Але ж планети можуть бути заселені? І цивілізації на тих планетах на тисячі, мільйони чи навіть мільярди років старіші, мудріші за нашу, земну… Може, ми лише одна з наймолодших рас у Всесвіті! Все можливо в Безмежжі. Така думка образлива, напевне, подумає хтось з присутніх. А я гадаю — ні. Треба не культивувати надмірної пихи. Треба мислити широко, треба бути справжніми синами Космосу, раз ми вже вийшли за межі материнської планети. Яке має значення, що ми, може, ще юні, недосвідчені? Адже й Архімед, Ейнштейн, Ціолковський, Ленін були колись дітьми…
Грім оплесків заглушив промову Павла. Дитячі лиця сяяли, усміхалися. Таня підступила до чоловіка, шепнула:
— Розуміють… Не бійся складних пояснень… Я ж казала тобі…
Секретар схвально хитнув головою, цмокнув губами, сказав:
— Молодець, Павло Григорович! Закрутив добре. Так і треба. Не те, що ми — м’ясо, хліб. Дійсно — звикли ми до одноманітності. Варимось у власному соку. Ну, та без цього не обійдешся. От закінчимо парад — поїсти треба… Чи не так? Ха-ха!
— Всьому свій час, — усміхнувся Павло. А вголос продовжував говорити: — Я бачу, що ви чудово розумієте мої слова. Це не зовсім те, що виникає в мені… Я попереджував. Це лише тінь тих думок, які б я хотів передати вам. Завершуючи свій коротенький виступ, я ще повторю: не допускайте свідомість до сплячки, до рутини, до одноманітності! Будіть себе без упину, чатуйте в життьовій дорозі, готуйтесь до вічко: битви з пітьмою в серцях, в свідомості. Космічні дороги не лише в небесах, в просторі. Ваш секретар правильно тут говорив… Треба, щоб і труд наш, і освіта, і мислення, і все життя були космічними! Тільки тоді ми щиро і сміливо зможемо поглянути в очі далеким братам з інших планет. Тут, на Землі, — трамплін до всіх можливостей. Ви знаєте недосконалість минулого — шукайте ж зародки грядущих прекрасних поєднань, здійснень. Ці нові поєднання поведуть вас до надзоряних шляхів, про які ми навіть мріяти не можемо. Але не тягніть в ті таємничі дороги старі курники і сідала, не засмічуйте зоряний плин покидьками старого світу. Будьте вічно новими! Дивіться відкритими очима на світ, що оточує вас. Кожна травина, кожна квітка, кожен подих вітру готує для вас невідомі сили Природи. Зумійте знайти їх, застосувати для людства, для радості, для возвеличення Розуму! Позаду привиди, чад кадил, тюрми, тирани, забобони! А перед нами — хвилі світоносної Матерії, можливості якої безмежні!