Мануелю
Подяки
Я знаю, що не досягла б того, чого досягла, якби не згадані люди, яким я щиро вдячна: мої видавці у Великій Британії — Ларрі Фінлей, Білл Скотт-Керр, Френкі Ґрей, Том Гілл і феноменальна команда у Transworld UK; мої видавці в США — Браян Тарт, Памела Дорман, Джерамі Ортон, Бен Петроун і решта фантастичної команди у Viking Penguin; мої видавці в Канаді — Крістін Кокрейн, Емі Блек, Бгавна Чоган, Емма Інґрем і блискавична команда в Doubleday Canada. Дякую вам усім ще раз, за все. Я знаю, що у видавництві існує часточка удачі, і відчуваю, що мені страшенно пощастило працювати з вами всіма!
Ви одні з найкращих у цьому бізнесі й до того ж найгарніша, найпрацьовитіша та найкумедніша компанія людей. Дякую кожному й кожній з вас.
Гелен Геллер — що я можу сказати? Ти змінила моє життя. І я радію та ціную тебе більше, ніж можу висловити. Дякую також усім в агенції Marsh за те, що продовжуєте на відмінно виконувати роботу, представляючи мене в усьому світі.
Ще раз, особлива подяка Джейн Каволіні за те, що була найкращою технічною редакторкою, яку тільки може мати перевантажена роботою авторка.
Додатково хочу подякувати Майку Іллесу, магістру наук у галузі криміналістики з Університету Трента, за його безцінну допомогу з моїми запитаннями щодо судово-медичної експертизи, на які він відповідав швидко і в доброму гуморі.
Дякую, Майку!
Також хотіла би подякувати Жаннетт Борот, чий благодійний внесок у Поліційну академію письменників забезпечив її імені місце в цій книжці!
Хотіла б зазначити, що будь-які помилки в рукописі цілком належать мені. Не думаю, що вони є, але як знати.
Нарешті, дякую вам, Мануелю й діти. Без вас я б не впоралася. І Поппі — ти найкраща кішка й найкраще товариство день у день, на яке може сподіватися будь-яка письменниця.
Пролог
П’ятниця, 29 вересня .
Вона стоїть на кухні, дивлячись у великі задні вікна. Обертається до мене, змахуючи густим каштановим волоссям, і я бачу збентеження, а потім раптовий страх у її розширених карих очах. Вона осягає становище, загрозу. Наші погляди зустрічаються. Вона схожа на красиву сполохану тварину. Але мені байдуже. Я відчуваю спалах емоцій — чистого, неконтрольованого гніву; я не маю до неї ніякого жалю.
Ми обоє усвідомлюємо, що в мене в руці молоток. Час ніби сповільнюється. Певно, усе відбувається швидко, але враження такого немає. Її рот розтуляється, готовий щось вимовити. Та мене не цікавить, що вона скаже. А може, вона хотіла закричати.
Я кидаюся до неї. Швидко розмахуюся, і молоток важко опускається їй на чоло. Далі — моторошний звук, потужний фонтан крові. З її рота не вилітає нічого, крім охкання. Вона починає падати, простягаючи до мене руки, немов благаючи про милосердя. Чи, може, тягнеться до молотка. Хитається на ногах, наче бик, що от-от завалиться. Я знов завдаю удару, ще дужчого, цього разу їй по маківці, бо тепер її голова опиняється нижче. Відчуваю імпульс у моєму замаху й хочу прикінчити її. Вона стоїть на колінах, скулившись, обличчя не видно. Падає вперед, долілиць, і лежить нерухомо.
Я стою над нею, важко дихаючи, з молотком у руці, з якого на підлогу крапає кров.
Маю впевнитися, що вона мертва, тож б’ю ще кілька разів. Моя рука вже втомилася, подих утруднений. Молоток весь у крові, мій одяг теж геть замизканий. Тягнуся до неї й перевертаю. Одне око вибите. Друге досі розплющене, але в ньому немає життя.
Понеділок, 2 жовтня .
Ейлесфорд, місто в Гудзоновій долині Нью-Йорка, — осередок багатьох принад. Головними серед них є історичний міський центр уздовж річки Гудзон і два величні мости, що привертають увагу. Гудзонова долина славиться своєю природною красою, а за рікою година їзди, переважно добрими автошляхами, приведе вас углиб Катскільських гір, усіяних маленькими містечками. Залізничний вокзал Ейлесфорда має простору автостоянку. Звідси часто ходять потяги до Нью-Йорка — дістатися Мангеттена можна менше як за дві години. Словом, це дуже приємне місце для життя. Хоча й тут є свої проблеми, як і будь-де.
Роберт Пірс заходить до поліційного відділку Ейлесфорда — нової, сучасної будівлі з цегли й скла — та наближається до стійки реєстрації. За столом офіцер у формі працює на комп’ютері. Помітивши Роберта, він змахує рукою на знактого, що за мить звільниться.
«Що сказав би звичайний чоловік?» Роберт кахикає.
Офіцер підіймає очі.
— Гаразд, дайте мені хвилинку.
Він завершує набирати щось на комп’ютері, доки Роберт чекає.
Нарешті офіцер обертається.