— Що сталося? — питає Ґленда. — Вигляд у тебе не дуже.
— Я недобре спала останні дві ночі, — зізнається Олівія, дивлячись на подругу.
Їй справді треба комусь звіритись. Вони з Ґлендою близькі впродовж шістнадцяти років — познайомилися в групі для матусь, коли Рейлі й син Ґленди Адам були немовлятами. їхні чоловіки так само швидко потоваришували. Вони часто збираються разом; саме Ґленда та її чоловік Кіт приходили до них на вечерю в п’ятницю, коли Рейлі шукав собі неприємностей.
Ґленді можна розповісти. Ґленда зрозуміє. У наш час матері страшенно конкурують між собою, але вони з Ґлендою ніколи такими не були. Завжди чесні й підтримують одна одну, коли йдеться про дітей. Олівія знає, що Адам має власні проблеми. У свої шістнадцять він уже двічі повертався додому такий п’яний, що проводив ніч, зігнувшись над унітазом або валяючись на підлозі у ванній. Ґленда мусила вартувати над ним, стежачи, щоб він не захлинувся власним блювотинням. Батьківство — це важко; Олівія не знає, що робила б, якби Ґленда не підтримувала її весь цей час. І знає, що Ґленда теж їй вдячна.
— Ти не повіриш, — тихо каже Олівія, нахиляючись уперед.
— У що? — питає Ґленда.
Олівія мигцем озирається, переконуючись, що їх не підслухають, і говорить, ще більше понижуючи голос:
— Виявляється, Рейлі вдирався до чужих будинків.
Шок на обличчі Ґленди каже про все. Раптом на очах в Олівії проступають сльози, і вона боїться, що зараз остаточно розклеїться просто тут, за столиком у кав’ярні. Ґленда нахиляється до подруги й заспокійливо кладе руку їй на плече, доки Олівія намацує паперову серветку й притуляє до очей.
Дівчина-офіціантка користується нагодою, щоби принести Олівії кави, поставити на стіл і швидко ретируватися, вдаючи, що не помітила її сліз.
— Ох, Олівіє, — каже Ґленда, і шок на її обличчі змінюється співчуттям. — Що сталося? Його впіймала поліція?
Олівія хитає головою й намагається віднайти самовладання.
— Це було ввечері у п’ятницю, коли ви приходили до нас на вечерю.
Вона думала тоді попросити Рейлі лишитися на вечерю з гостями. Та він уже мав плани піти з другом у кіно — принаймні так він сказав. Олівія могла наполягти, щоб син зостався вдома. Колись він товаришував з Адамом, але віддалився від нього тієї весни, коли Адам почав пити. У глибині душі вона не бажала, щоб Рейлі був поряд з Адамом. Боялася, що той матиме на нього поганий вплив, — не хотіла, щоб і Рейлі став заглядати в чарку.
Звісно, Ґленді вона цього не казала. Натомість повідомила їй, що Рейлі вже має плани, і Ґленду це влаштовувало. Адам знайшов собі інші справи. А тепер виявляється, що її власний син теж знайшов для себе дещо інше. Олівія розповідає Ґленді всю ганебну історію. Окрім тієї частини, в якій писала листи з вибаченнями, — це вона залишає при собі.
— Навіщо Рейлі так чинити? — у щирому подиві питає Ґленда. — Він завжди був такою доброю дитиною.
— Не знаю, — зізнається Олівія. — Це здається… — Вона не в змозі продовжити. Не хоче викладати це словами, втілювати свої тривоги в життя.
— Чим здається?
— Дивним. Нащо йому никати отак чужими будинками? Це ненормально! Чи він якийсь… підглядач? Гадаєш, мені треба знайти для нього якусь допомогу?
Ґленда відсувається й закушує губу.
— Не думаю, що тобі варто гарячкувати з цим. Він підліток. А підлітки дурні. Вони не думають. Роблять усе, що здається їм слушною ідеєю в будь-який окремий момент. Діти постійно це роблять.
— Невже? — стривожено питає Олівія. — Але хіба вони зазвичай при цьому щось не крадуть? Він нічого не взяв.
— Ти впевнена? Може, взяв лише пляшку спиртного, а може, випив трохи алкоголю з пляшки, а потім долив туди води. Люди роблять таке лайно. Повір мені, я знаю. — Обличчя Ґленди стає похмурим.
— Можливо, — каже Олівія, розмірковуючи про це.
Певно, так усе й було. Вона не перевіряла подих Рейлі, коли той спав. І наступного дня не знала, чи щось не так. Мабуть, варто приглядати за винним баром удома.
— Хай там як, — розповідає вона далі, — після обіду в нас зустріч з адвокатом. Побачимо, що він скаже. Здебільшого ми робимо це, щоб налякати Рейлі.
Ґленда киває.
— Можливо, це непогана ідея.
Вони сьорбають каву. А тоді Ґленда змінює тему.
— Ти все ж ідеш сьогодні до книжкового клубу? — питає вона.
— Так. Мені потрібно розвіятись, — промовляє Олівія з похмурим обличчям. — Нікому про це не розповідай, гаразд? Це суто між нами.