Детектив Вебб каже:
— Пробачте, я знаю, що зараз важка мить, але ми хотіли б увійти й поставити вам ще кілька запитань, якщо ви не проти.
Роберт киває та впускає їх усередину. Вони повертаються до вітальні, де були зовсім нещодавно, сідаючи на ті самі місця. Він глитає й говорить:
— Я знаю не більше, ніж коли вона зникла кілька тижнів тому. Тоді я розповів поліції все, що міг. Чим ви займались увесь цей час? — прозвучало це більш вороже, ніж він хотів.
Детектив Вебб не мигаючи дивиться на нього.
— Ви її навіть не шукали, — дорікає Роберт. У його голосі лунає злість. — Принаймні таке в мене враження.
— Зараз це розслідування вбивства, — каже детектив, поглядаючи на свою напарницю. — Очевидно, що відбудеться розтин і ми все дуже ретельно перевіримо. — І додає: — Треба повернутися до початку.
Роберт втомлено киває.
— Добре.
— Як довго ви перебували в шлюбі з вашою дружиною, містере Пірсе?
— Два роки, було в червні.
Він помічає, що інша слідча, Мун, записує.
— У вас були проблеми в шлюбі?
— Ні. Нічого незвичайного.
— Дружина колись зраджувала вас?
— Ні.
— Ви колись зраджували дружину?
— Ні.
— Які-небудь сварки, якесь… насильство, фізичне чи моральне?
Він наїжачується.
— Звісно, ні.
— Ваша дружина мала ворогів?
— Ні, жодного.
— Вона не поводилася якось інакше за дні чи навіть тижні до зникнення? Не здавалася чимось стурбованою? Узагалі згадувала, що її щось непокоїть?
Роберт хитає головою.
— Ні, принаймні я такого не помічав. Усе було гаразд.
— Якісь фінансові проблеми?
Він знову хитає головою.
— Ні. Ми планували подорож до Європи. У мене на роботі все складалося добре. Аманда працювала тимчасово, і їй це подобалося, подобалася свобода. Не любила бути прив’язаною до одного місця п’ятдесят два тижні на рік.
— Розкажіть нам про ті вихідні, — просить Вебб.
Роберт дивиться на обох детективів і каже:
— Вона планувала поїхати на ті вихідні зі своєю подругою, Керолайн Лу. Вони збиралися до Нью-Йорка. — І невдовзі уточноє: — Принаймні так вона мені казала.
— Вона часто так робила — кудись їхала на вихідні?
— Іноді. Аманда любила маленькі походи крамницями.
— Як вона організовувала поїздки?
Роберт підіймає голову.
— Організовувала по-своєму. Бронювала все онлайн, з комп’ютера, оплачувала кредиткою.
— У вас не виникло підозр, коли вона поїхала?
— Ні, жодних. Я знав Керолайн. Вона мені подобалася. Вони вже робили так раніше. — Він додає: — Я не люблю ходити крамницями.
— Отже, розкажіть нам про ранок п’ятниці, — каже Вебб, — двадцять дев’яте вересня.
— Увечері перед тим Аманда спакувала дорожню сумку. Пам’ятаю, як вона наспівувала, доки ходила спальнею, збираючи речі. Я лежав на ліжку й дивився на неї. Вона здавалася… щасливою. — Роберт серйозно дивиться на обох детективів. — Тієї ночі ми кохалися, усе було добіре, — запевняє він.
Насправді ж було не так, пригадує він, зовсім не так.
— Наступного ранку, — продовжує Роберт, — коли Аманда йшла на роботу, я поцілував її на прощання й побажав розважитись. Вона хотіла поїхати одразу з роботи, залишити авто на вокзалі й сісти на потяг. То був її останній день на тій тимчасовій посаді.
— Де саме? — питає детектив.
— Я вже розповів усе поліції, — дорікає Роберт. — У бухгалтерській фірмі. Інформація має бути у справі.
Він відчуває спалах роздратування.
— Ви ще говорили з нею того дня?
— Ні. Хотів, але був зайнятий роботою. А коли повернуся додому, зателефонував їй на мобільний, та вона не відповіла. Тоді я нічого такого не подумав. Але Аманда не брала слухавку всі вихідні — дзвінки просто перекидало на голосову пошту. Ми не ревнива пара, що постійно надзвонює одне одному. Я гадав, що вона зайнята, розважається. Надто про це не розмірковував.
— Коли ви почали усвідомлювати, що щось не так? — питає Вебб.
— Коли вона не повернулася в неділю ввечері, як очікувалось, я почав хвилюватися. Залишав повідомлення на її телефоні, але Аманда мені так і не передзвонила. А ще я не пригадував, де вони мали зупинитися. І тоді зателефонував Керолайн. Гадав, якщо вони затрималися, її чоловік може щось знати. Але відповіла сама Керолайн. — Він робить паузу. — І сказала мені, що не мала ніяких планів з Амандою на ті вихідні, що, власне, вже деякий час не говорила з нею. — Він потирає обличчя рукою. — У понеділок уранці я прийшов до поліційного відділку й повідомив про її зникнення.