Усе починалося доволі невинно навесні, десь у травні. Після школи він залишив свій ранець удома у свого друга Зака. У ранці було завдання на наступний день. Рейлі написав Закові повідомлення, що має по нього повернутися. Зак відповів, що вони не вдома й повернуться лише пізно ввечері. Засмучений, Рейлі поїхав на велосипеді до будинку Зака. Сам не розумів навіщо. Знав, що вдома нікого не було. Ключів він не мав. Діставшись на місце, Рейлі обійшов навколо будинку й зазирнув у вікно підвалу. Ранець лежав на підлозі біля канапи, де він і залишив його й не звертав на нього уваги, доки вони з Заком грали у відеоігри. Просто щоб щось зробити, він посмикав вікно. На подив, те легко відчинилося. Він перевірив отвір. Хлопець був високий і худий — знав, що протиснеться в нього без проблем, — а його ранець лежав, трясця, буквально там. Рейлі озирнувся, чи хтось спостерігає, але, правду кажучи, не надто хвилювався: якщо його помітять, він зможе все пояснити. А потім проліз у вікно.
І тоді все пішло трохи дивно. Адже він не просто схопив ранець, просунув у вікно й виліз слідом за ним.
Він знав, що треба було зробити саме так. І зараз шкодує, що так і не зробив. Натомість Рейлі стояв у підвалі, дослухаючись до тиші. Будинок, коли в ньому нікого не було, здавався інакшим — сповненим можливостей. Легкий трепет хвилювання пробіг угору-вниз уздовж хребта. Цієї миті порожній дім належав йому. Дивне відчуття заволоділо ним, і хлопець знав, що не розвернеться й не полізе назад у вікно.
Він пішов просто нагору, подивитися, чи є там кабінет— найімовірніше місце, де можна знайти комп’ютер. Проминув кімнату Зака й зазирнув туди. Побачив на столі нещодавній тест Зака з хімії та оцінку на десять відсотків нижчу, ніж той стверджував. Рейлі спитав себе, про що ще брехав Зак. Потім пішов до кабінету і взявся до спроб проникнути в комп’ютер Закового батька. Задум не вдався, але цей виклик подарував йому дивне відчуття азарту.
Коли наступного дня Зак спитав його про ранець, Рейлі сумирно визнав, що проліз у віконце забрати його, і висловив надію, що ніхто не образився. Зак явно анітрохи на це не зважив.
Наступного разу, кілька тижнів по тому, Рейлі нервувався дужче. Він ледве вірив, що побував у чужому домі, і збирався зробити це знову. Він стояв у темряві на задньому подвір’ї одного зі своїх однокласників, Бена. Знав, що всі поїхали на вихідні. Жодної охоронної системи не помітив.
Підвальне віконце в бічній стіні будинку виявилося незамкненим. Це був район, де багато хто досі не вважав за потрібне замикати все наглухо, вдома вони чи ні. Для Рейлі не було проблемою потрапити всередину. Коли він опинився в будинку, в темряві, його серце почало заспокоюватись. Він не міг по-справжньому ввімкнути світло. Що як вони попередили сусідів про від’їзд? Але, на щастя, тієї ночі яскраво сяяв місяць, і, коли очі звикли, Рейлі легко зорієнтувався. Він старанно тримався якнайдалі від вікон — а потім пішов нагору до спалень. На столі в головній спальні знайшов ноутбук. Цього разу Рейлі підготувався. За допомогою завантажувальної флешки він доволі легко проникнув у систему, порився там, а потім залишив будинок, вислизнувши тим самим шляхом, яким і прийшов.
Якби він не отримував такого заряду енергії від зламування комп’ютерів, то не став би продовжувати. Але після того випадку були й інші. Рейлі доволі добре навчився влазити в чужі комп’ютери. Бачив особисту інформацію, але нічого не брав і не змінював. Ніколи не робив шкоди. Не залишав жодного сліду своєї присутності.
Було помилкою розповісти Маркові, чим він займався. Якби тільки Марк не надіслав того дурнуватого повідомлення…
Рейлі здригається, почувши, як його ім’я вигукують через систему оповіщення. Усі машинально обертаються до нього, а тоді відводять очі. Він збирає книжки й буденно простує до дверей. Але до болю соромиться. Відчуває, як злегка червоніє.
Спускається на три прольоти сходів до кабінету, а на шкірі проступає піт. Його ніколи не викликали до кабінету. Він боїться, що це якось пов’язано з тими вторгненнями. Невже тут поліція? Десь були камери, а він проґавив? Може, хтось бачив, як він проникає до будинку, і впізнав його? Рейлі бореться з миттєвим бажанням схопити речі з шафки й утекти від усього цього, просто повернувшись додому й заховавшись у себе в спальні.
Коли він дістається офісу, його накриває полегшення — Рейлі бачить, що на нього чекає мати. Ніякої поліції не видно.
— У нас зустріч, — каже вона. — Збирай речі. Я зачекаю в машині на вулиці.