Тривога знову зростає.
Доки вони їдуть до адвокатської контори в центрі міста, у машині панує болісна тиша. Батько працює тут, у діловому центрі, він зустріне їх на місці. Рейлі дуже непокоїться тим, що скаже адвокат.
Адвокатська контора його лякає. Він ніколи раніше в такій не бував. Контора розташована на горішньому поверсі офісної будівлі, з дверима із суцільного скла й елегантними меблями. Один погляд, і він розуміє, що це має коштувати батькам кругленької суми.
Батько вже сидить у приймальні й майже не дивиться синові в очі. Рейлі сором’язливо сідає, чекаючи разом з батьками. Вони вдають, ніби читають примірники «Ньюйоркера», й очевидно, що їм ніяково перебувати тут. Рейлі навіть не бере журнал — просто втуплюється собі на ноги за відсутності телефона.
Незабаром їх ведуть тихим коридором, устеленим килимом, до просторого кабінету з мальовничим річковим краєвидом за вікном. Адвокат за великим столом встає й тисне руки кожному з них. Рейлі знає, що в нього від хвилювання пітніють долоні. Рука в адвоката холодна. Рейлі миттєво відчуває неприязнь до Еміліо Ґалло, огрядного чоловіка, який дивиться на нього, змірюючи поглядом.
— Отже. Розкажи мені, у чому справа, Рейлі, — починає Ґалло.
Рейлі зиркає на матір — на батька звести очі не насмілюється. Він гадав, що всі розмови візьмуть на себе батьки, а сам він просто сидітиме з винуватим виглядом і робитиме те, що скажуть. Але мати не бажає дивитися на сина. Тож він розповідає адвокатові ту саму історію, що й батькам, страшенно боячись, що Ґалло бачить його наскрізь. Рейлі не хоче, щоб адвокат знав, до скількох будинків він удерся або якою мірою розуміється на комп’ютерах і на що здатен. Усе, що він насправді робив, це зламував комп’ютери, дивився, що там є, і йшов. Це правда. Він міг би зробити набагато більше.
— Розумію, — каже Ґалло, коли він завершує. Пригладжує пальцями краватку. — Отже, тебе ніколи не ловили.
— Ні, — відповідає Рейлі.
— Це проникнення зі зломом на приватну територію, — завважує адвокат. — А зламування комп’ютерів — це ще гірше. У штаті Нью-Йорк такі злочини сприймають дуже серйозно. Тобі відомий розділ 156 Карного кодексу Нью-Йорку?
Рейлі перелякано хитає головою.
— Так я й гадав. Дозволь просвітити тебе. — Ґалло нахиляється вперед і свердлить Рейлі очима. — Згідно з розділом 156, несанкціоноване використання комп’ютера — це злочин. Це коли ти отримуєш доступ до комп’ютера або використовуєш його без дозволу законного власника. Правопорушення класу А. За таке отримують штрафи чи навіть строки у в’язниці. Це ще найлегший варіант. І ти абсолютно впевнений, що не брав і не копіював чиїхось даних, нічого не видаляв і не змінював у чужих комп’ютерах? Бо це вже незаконне втручання, і за нього загрожує до п’ятнадцяти років за гратами.
Рейлі глитає.
— Ні, я лише дивився. Ось і все.
— І надсилав листи. Це крадіжка особистості.
— Крадіжка особистості? — різко перепитує батько.
— Він писав листи з чужих акаунтів, — нагадує адвокат, — видаючи себе за тих людей.
— Але ж хуліганські листи не є крадіжкою особистості, — каже батько, явно обурений.
— Ну, ви ж не хочете ризикувати, еге ж? Люди не надто доброзичливо сприймають порушення їхньої приватності. — Адвокат зосереджує пронизливий погляд на Рейлі, який утискається в стілець. — І завжди є ймовірність цивільного позову. Це Америка, тут люди полюбляють судитися. І це може вийти дуже дорого.
Настає довга моторошна пауза.
Про це його батьки явно не подумали. Рейлі не подумав так точно.
Нарешті мати каже:
— Я гадала, він має перепросити в тих людей, можливо, відшкодувати збитки, але чоловік проти.
— Ні, ваш чоловік має рацію. — Ґалло явно ошелешений. — Перепрошувати точно не слід. Це буде рівноцінно зізнанню в злочині або злочинах.
Тоді мати питає:
— А якби він надіслав їм листа, анонімного, з вибаченнями?
— На біса йому це робити? — вражається батько.
Адвокат хитає головою.
— Пробачте, це милий жест, а я лише цинічний адвокат у кримінальних справах, але це була б велика дурість. Набагато краще, якщо ці люди взагалі не знатимуть, що він у них побував.
Рейлі помічає, як червоніє мати від такого зауваження.
— Розкажи мені більше про того хлопця, Марка, — каже Ґалло. — Хто він?
— Шкільний друг.
— Як багато він знає?
— Лише те, що я проникнув у кілька будинків. І що лазив у комп’ютерах.
— Є ймовірність, що він донесе на тебе?
— Жодної, — твердо заявляє Рейлі.