— Бекі Гарріс.
У детектива пильний, пронизливий погляд; від того вона нервується ще більше.
— Ви знали Аманду Пірс? — питає далі він.
Вона повільно хитає головою, суплячись.
— Не по-справжньому. Тобто мій чоловік і я випивали з нею та її чоловіком за однієї-двох нагод, просто по-сусідськи. Одного разу запрошували їх до себе, коли вони тільки-но переїхали. А за кілька тижнів вони запросили нас. Але більше ми цього не робили. У нас було не так багато спільного, окрім сусідства.
Детектив чекає, ніби розраховує почути ще щось. Вона додає:
— І, гадаю, Аманда іноді виконувала короткострокову роботу в офісі мого чоловіка. Але насправді ми їх ледве знаємо. Те, що сталось з Амандою, просто жахливо.
— І крім тих двох нагод ви ніколи не проводили час із Робертом Пірсом? — уточнює детектив, пильно приглядаючись до неї.
Бекі вагається.
— Раніше я бачила Роберта через паркан, іноді, влітку, коли він сидів на задньому подвір’ї, читав, пив пиво. Іноді ми балакали, просто випадково. Він здається приємним чоловіком. — Вона дивиться на двох детективів і каже: — Він був спустошений, коли його дружина зникла.
— То ви з ним говорили після зникнення його дружини? — питає Вебб.
Бекі неспокійно совається.
— Не по-справжньому. Лише… через паркан. Коли Аманда не прийшла додому, він сказав мені, що повідомив про її зникнення, але не хотів розмовляти. Він має жахливий вигляд.
Вебб схиляє голову, не зводячи з неї очей, наче над чимось розмірковуючи. А потім видає:
— Отже, ви не були у Пірса вдома до пізнього вечора тієї суботи, коли зникла його дружина?
Бекі відчуває, як густо червоніє. Детективи зрозуміють, що вона бреше. Але вона мусить заперечувати.
— Я… Ні, я не знаю, про що ви говорите. Звідки така думка?
«Невже Роберт їм розповів?»
— Упевнені?
— Авжеж, упевнена, — різко каже вона.
— Гаразд, — промовляє детектив, явно не переконаний. Простягає їй свою візитівку. — Але якщо вирішите скоригувати свою історію, зв’яжіться з нами. Дякую за ваш час.
Роберт Пірс споглядає з вікна, як детективи стукають у двері сусідів, одного за одним, і розпитують їх на порозі. Спостерігає, як вони опитують Бекі в сусідньому будинку. Вона хитає головою. Кидає погляд на його дім. Чи бачить вона, як він дивиться з вікна? Він нахиляє голову, щоб не бути помітним.
На вечерю Олівія приготувала пене з песто й куркою. Пол їсть мовчки, думками явно перебуваючи не тут. Учора, коли вона повернулася з книжкового клубу, вони мали коротку емоційну розмову про Аманду Пірс. Потім, прийшовши з роботи додому, він сказав їй, що новина про Аманду розійшлася по всьому офісу. Олівія питає себе, чи Рейлі вже чув про це чи просто не звертає уваги. Рейлі безмовно ковтає свою їжу. Він похмурий і мовчазний, відколи повернувся зі школи, явно ображається. Олівія відчуває укол роздратування. Чому з ними всіма так важко? Чому саме вона має розпитувати, як у них справи, підтримувати розмову за обіднім столом? Хотіла б вона, щоб Пол зробив хоч спробу. Раніше він не був таким — таким… відстороненим. Але нещодавні проблеми Рейлі темною хмарою нависли над ними всіма.
— Як сьогодні у школі, Рейлі? — питає вона.
— Усе гаразд, — бурмоче він з повним ротом, не вдаючись у подробиці.
— Як пройшов тест з математики?
— Не знаю. Мабуть, добре.
— Поліція сьогодні обшукала будинок Пірсів, — каже вона.
Пол насуплено дивиться на неї. Рейлі підіймає голову. Олівія знає, що хлопці-підлітки здебільшого живуть у бульбашці егоцентризму — й Аманда за межами його інтересів, хоч він і вдерся до неї додому. Вона обертається до сина.
— Жінка, яка мешкала далі вулицею, Аманда Пірс, зникла кілька тижнів тому. Усі гадали, що вона покинула свого чоловіка.
— А, так, — кидає Рейлі.
— Виявляється, її вбили. Вчора знайшли тіло.
Пол кладе столове приладдя й майже завмирає.
— Нам справді треба говорити про це за обіднім столом? — цікавиться він.
— Ну, це в усіх новинах, — повідомляє вона. — Кажуть, її забили до смерті.
— Де її знайшли? — питає Рейлі.
— Точно не сказали. Вони взагалі мало що казали. Десь у напрямку Кеннінга, в Катскільських горах, — говорить Олівія.
— Ви знали її? — питає далі син.
— Ні, — каже Олівія, поглядаючи на Пола.
— Ні, ми її не знали, — луною відгукується той.
Вона дивиться на чоловіка й помічає, як щось мигцем промайнуло на його обличчі, але зникло так швидко, що вона взагалі не впевнена у побаченому. Олівія відводить очі.