Бекі відчуває, що зараз зомліє. Кому ще відомо? А тоді усвідомлює, що через неї Роберта щойно впіймали на брехні.
— Дехто бачив, як ви виходили з будинку Пірсів посеред ночі, і додав два і два.
— Хто? — настійливо питає вона.
— Не думаю, що наразі важливо, хто саме це був, — говорить Мун.
Бекі ховає обличчя в долонях і шепоче:
— О боже.
— На жаль, — каже Вебб, — це розслідування вбивства, а ви — супутні збитки. Найкраще, що ви можете зробити, це повністю взаємодіяти з нами.
Бекі втомлено киває. Вона не має вибору. Але почувається так, ніби зраджує Роберта, коли той очевидно намагався захистити її. Бекі відчуває до нього тепло, і те, що вона збирається зробити, завдає їй ще більшого болю.
— Розкажіть нам про ваші стосунки з Робертом Пірсом, — каже Мун.
— Немає чого особливо розповідати, насправді, — починає Бекі, дивлячись на пошматований носовичок у себе на колінах. — Мій чоловік багато їздив у відрядження. Торік наші близнюки вступили до коледжу й рідко бувають удома. Я почувалася самотньою, у підвішеному стані. Я бачила Роберта на його подвір’ї. Його дружина теж іноді від’їжджала. Ми завели кілька розмов, як я вам і казала. Але потім це переросло в дещо інше. Це була дурість, знаю. Він набагато молодший за мене. — Вона червоніє. — Я бачила, що його вабить до мене — він дуже ясно дав це зрозуміти, — і не встояла. Гадала… Гадала, що це нікому не зашкодить. Що ніхто не дізнається.
Вебб слухає її з нейтральним виразом обличчя, але Мун співчутливо киває.
Бекі веде далі:
— Якось у серпні він сказав, що його дружина поїхала з подругою на вихідні. Запросив до себе. У мене вдома нікого не було — Ларрі був у відрядженні, а діти — у друзів. Тоді це сталося вперше. — Вона вагається: не хоче розповідати наступну частину. — Удруге це було наприкінці вересня, у ті вихідні, коли вона зникла.
— Так, — каже Вебб, заохочуючи її продовжувати.
— Ви й гадки не маєте, як важко це було, — засмучено говорить Бекі. — А я ні з ким не могла поділитися. — Вона знову дивиться на двох детективів. — Я знаю, він не міг цього зробити. Він казав, що Аманда поїхала на вихідні зі своєю подругою Керолайн і повернеться лише в неділю ввечері. Я була в нього в суботу до пізньої ночі й пішла додому близько другої.
— Звідки ви знаєте, що він не міг цього зробити? — питає Вебб.
— Повірте мені, Роберт ніяк не міг убити свою дружину. — Бекі неспокійно совається на стільці. — Ми мали одне неписане правило — розмовляли лише через задній паркан, де ніхто нас не помітить. До наступного вівторка я його більше не бачила. Тоді він сказав мені, що Аманда не повернулася додому. Що він повідомив про її зникнення в поліцію. — Вона з мукою дивиться на детектива. — Я боялася, що все може вийти назовні — те, що ми були разом у ті вихідні.
— А відтоді ви з ним говорили? — цікавиться Вебб. Бекі хитає головою.
— Ні. Він уникає мене. Більше ніколи не виходить на заднє подвір’я. І, гадаю, я теж хотіла уникати його після всього, що сталося. Залишити це в минулому, — промовляє вона й додає: — Упевнена, він боявся, що це виставить його в поганому світлі —те, що він спав зі мною, а його дружину… вбили. Але, можу вам сказати, Роберт добра людина. Він ніколи не скривдить жінку. Він просто не такий.
— Може, з вами він був інакший, ніж зі своєю дружиною, — припускає Вебб.
— Я так не думаю, — вперто говорить Бекі.
— Ми хотіли б узяти ваші відбитки пальців, якщо ви не проти, — каже детектив Мун.
— Навіщо? — спантеличено питає Бекі. І знову гадає, чи висунуть їй якесь обвинувачення.
— Ми знайшли кілька невстановлених відбитків у спальні Пірсів і в прилеглій ванній. Гадаємо, вони можуть належати вам. Якщо ні, нам потрібно знати, хто ще бував у тій спальні.
Бекі відчуває, як починає тремтіти. Ніколи раніше в неї не брали відбитків.
— Ви мене в чомусь обвинуватите? — нарешті промовляє вона.
— Ні, — каже детектив Вебб, — не цього разу.
З поліції Бекі поспішає одразу додому. Паркує машину на під’їзді й заходить додому крізь парадні двері. Потім біжить нагору й кидається на ліжко.
Діти приїдуть на День подяки. Що вона їм скаже? І більш нагальне — що вона скаже чоловікові, коли той повернеться? Чи варто розповісти йому все чи нічого не казати й сподіватися, що це якось не випливе?
Вона перевертається на бік і тривожно думає про Роберта. Не можуть же вони справді вважати, що він убив свою дружину. Це неможливо. Бекі згадує, як його руки ковзали її тілом угору-вниз. Здавалося, Роберт щиро насолоджувався нею — її товариством. Згадує його худорляві, міцні груди, волосся, що спадає на чоло, усміхнені губи, вигнуті догори.