— О, ми знайдемо, — запевняє Вебб.
— А в неділю? — питає далі Мун.
Пірс знову відкидається на стільці.
— У неділю я поїхав на весь день грати в гольф із кількома друзями. Я й гадки не мав, що Аманда не повернеться ввечері. Усі їхні імена й телефони мають бути у справі. Вони підтвердять. Ми повечеряли в клубі, а потім я поїхав додому й став чекати на Аманду.
— Маєте думку, кому належать відбитки пальців у вашому будинку?
— Гадаю, деякі з них належать Бекі.
— А ще одні?
Він знизує плечима.
— Гадки не маю.
— Ви приховуєте від нас ще щось, Пірсе?
Він безсоромним поглядом дивиться на Вебба.
— Що, наприклад?
— Ваша дружина. У неї був роман?
Пірс кусає губу.
— Не знаю.
— Справді? — буденно каже Вебб. — Може, у неї був роман і ви про це дізналися. Може, знали, що вона їде на вихідні не з подругою Керолайн. Може, ви знали це й убили її.
Роберт навіть не кліпає.
— А може, просто вигадали, ніби вона говорила, що їде з Керолайн. І підлаштували все так, щоб зустріти де-небудь свою дружину, а вона гадки не мала, що ви запланували для неї.
— Ні, — промовляє Роберт, хитаючи головою. — Не там шукаєте. Я не знав тоді, що в Аманди роман. Мені це навіть на думку не спадало, доки я не поговорив тієї неділі з Керолайн і не збагнув, що Аманда мені брехала.
Вебб йому не вірить.
— Ви знали, що ваша дружина була вагітна?
— Так. Вона збиралася перервати вагітність. Ми не хотіли дітей.
Пірс поглядає на детективів, немов очікуючи, що їм важко буде це сприйняти.
— Ми закінчили з цим? — питає він.
Пірс роздратований, але йому добре вдається цього не показувати, думає Вебб.
— Так, ми вас не затримуємо, — каже він і дивиться, як Пірс гучно відсуває стілець і виходить.
— Він не має надійного алібі, — говорить Мун, щойно Роберт Пірс виходить. — Тієї п’ятниці й суботи він міг піти куди завгодно. Залишити мобільний удома, щоб той його не виказав.
— Що більше я його бачу, то більше він мені не подобається, — каже Вебб. — Пихатий покидьок.
— Не схоже, що він надто сумує за своєю дружиною, — зауважує Мун.
— Ні, — погоджується Вебб. — Якщо в Аманди був роман, то з ким?
— Якби ми це знали, це був би хоч якийсь прогрес, — буркоче Мун.
Розділ тринадцятий
У середу Олівія переглядала газету й новини в мережі в пошуках будь-якої інформації про вбивство Аманди Пірс. Дивно, як вона так швидко поринула в цю справу. Але в газеті не знайшлося нічого нового, і дуже мало доконаних фактів. Саме лише переповідання того, що вже було сказано. Розслідування триває.
Вона хотіла поговорити про це з Полом учора.
— Як гадаєш, що з нею сталося? — спитала вона.
— Не знаю, — буркнув Пол, намагаючись читати книжку.
— Мабуть, у неї був роман, — припустила Олівія. — Інакше чого брехати чоловікові, з ким була?
— Це нас не обходить, Олівіє, — сказав Пол.
— Я знаю, — відповіла вона, трохи здивована його тоном. — Та хіба тобі не цікаво?
— Ні, не цікаво, — відрізав він.
Вона не повірила йому. А тоді порушила питання про те, щоб показати Рейлі спеціалісту. Олівія не очікувала, що Полу сподобається ця ідея, та була не готова до його реакції.
— Так, — сказала вона. — Я непокоюся за Рейлі.
— Знаю.
— Я просто… Я подумала, нам слід відправити його до психотерапевта.
Пол відклав книжку й гнівно зиркнув на неї.
— Психотерапевта.
— Так.
— Якого дідька нам це робити?
— Тому що, можливо… можливо, якщо він з кимось поговорить, це допоможе.
— Олівіє, йому не потрібен терапевт. Йому потрібен добрячий прочухан.
Вона ображено поглянула на чоловіка.
А тоді Пол додав:
— Тобі не здається, що ти перебільшуєш?
— Ні, не здається. Це серйозно, Поле.
— Серйозно, так. Але він не психічнохворий, Олівіє.
— Необов’язково бути психічнохворим, щоб відвідати психотерапевта, — сердито сказала вона. Чому він такий ретроград, коли йдеться про ці речі?
— Це просто такий етап. Ми з цим упораємось. Не потрібен йому терапевт.
— Звідки ти знаєш? Що робить тебе експертом?
— Я не збираюсь обговорювати це, Олівіє, — різко заявив Пол, вимкнув лампу на тумбочці й перевернувся на бік, спиною до неї, щоб заснути.