— Рейлі! Ну ж бо, вставай.
Він усе одно не рухається, не визнає її присутності — навіть не буркне. Матір бачить його мобільний, який лежить на тумбочці горілиць. Якщо син не встане — гаразд, тоді вона конфіскує телефон. Вона уявляє, як Рейлі мацає рукою навколо себе в пошуках мобільного, не встигнувши навіть стягнути ковдру з голови. Мати хапає телефон і виходить з кімнати, грюкнувши дверима. Він буде розлючений, але й вона теж сердита.
Олівія повертається на кухню й кладе мобільний на робочу поверхню. Той дзенькає. На екрані спливає текстове повідомлення. Вона ніколи не нишпорила в синовомутелефоні чи комп’ютері. Вона не знає його паролів. І цілковито йому довіряє. Але це повідомлення — просто перед очима, і вона дивиться на нього.
Вчора лазив до когось у хату?
Вона завмирає. Що це, в біса, означає?
Ще один дзеньк.
Знайшов щось цікаве?
У животі все стискається.
Напиши коли встанеш
Вона бере мобільний до рук і вражено дивиться на нього, чекаючи на наступне повідомлення. Та нічого не відбувається. Намагається розблокувати телефон, але, звісно, той захищений паролем.
Вчора ввечері сина не було вдома. Він казав, що ходив у кіно. З другом. Не казав з ким.
Олівія питає себе, що ж робити. Зачекати, доки повернеться з будівельної крамниці його батько? Чи спершу щиро поговорити із сином? їй страшенно неспокійно. Чи можливо, щоб Рейлі замислив щось недобре? Вона не може в це повірити. Він ледачий, але не з тих дітей, які потрапляють у халепу. Раніше хлопець ніколи не мав неприємностей. У нього хороший дім, зручне життя й двоє батьків, які люблять його. Не може ж бути, що він…
Якщо це те, на що схоже, його батько теж буде розлючений. Мабуть, краще їй спочатку поговорити з Рейлі.
Вона підіймається сходами. Попередні любов і смуток різко витісняє складніша суміш гніву й страху. Олівія вривається до кімнати сина з телефоном у кулаці й зриває ковдру з його голови. Він розсіяно розліплює очі, сердитий, мов розбуджений ведмідь. Але вона теж сердита. Тримає перед ним мобільний.
— Чим ти займався вчора ввечері, Рейлі? І не говори, що ходив у кіно, бо я в це не повірю. Краще розкажи мені все, доки твій батько не повернувся.
Її серце калатає від тривоги. «Що він накоїв?»
Рейлі дивиться на матір. Вона стоїть над ним з телефоном у руці. Якого дідька вона робить з його телефоном? Що вона верзе? Він роздратований, але досі напівсонний. Так просто він не прокинеться — це поступовий процес.
— Що? — нарешті промовляє він. Злиться, що мати увірвалася сюди, доки він спав. Завжди намагається розбудити. Завжди хоче, щоб усі діяли за її графіком. Усі знають, що його мама трохи схиблена на контролі. їй треба навчитися розслаблятись. Але зараз вона видається по-справжньому розлюченою. Зиркає на нього як ніколи раніше. Він раптом питає себе, котра година. Обертається, щоб глянути на годинник з радіо. Друга п’ятнадцять. Велике діло. Ніхто ж не помер.
— Що ти, в біса, робив? — не відстає вона, тримаючи перед сином телефон мов звинувачення.
Серце наче пропускає удар, і він затамовує подих. Що вона знає? Зазирнула в телефон? Але потім згадує, що вона не знає пароля, і знову починає дихати.
— Я лише випадково глянула на твій телефон, коли прийшло повідомлення, — каже мати.
Рейлі борсається, щоб сісти. У голові стає порожньо. Чорт. Що вона бачила?
— Поглянь. — Мати жбурляє йому телефон.
Він тицяє великим пальцем у телефон і бачить ті кляті повідомлення від Марка. Сидить, ошелешено дивлячись на них, і гадає, як викрутитися з цієї історії. Він боїться глянути в обличчя матері.
— Рейлі, подивися на мене, — наполягає вона.
Завжди так каже, коли розлючена. Він повільно підіймає на неї очі. Тепер він остаточно прокинувся.
— Що означають ці повідомлення?