І ще довго після того, як він захропів, вона лежала поряд у ліжку, роздратована.
Зараз, п’ючи пообідню каву, Олівія згадує, що бачила, як учора ввечері Пол читав статтю про Аманду Пірс. Йому таки цікаво. Авжеж, цікаво. Він просто не хоче цього визнавати. Пол завжди був трохи лицеміром.
Попередня експертиза машини й речей Аманди дає прикро мало результатів.
— Даруйте, що розчаровую, — каже Сандра Фішер, судовий патологоанатом в офісі судово-медичної експертизи, — але ми мало що дізналися.
Вебб киває — він багато й не очікував після того, як машина побувала у воді, але надія завжди є.
— Ми не знайшли ніякої крові, шкіри або волосся, окрім тих, що належать жертві, — говорить далі Фішер. — Нічого з того, звідки можна було б отримати ДНК. І нам не вдалося знайти нічого більше — ані відбитків, ані тканин.
— Щось із сумочки чи багажу? — питає Вебб. Вони вже переглянули історію дзвінків у її мобільному телефоні й теж нічого не виявили — принаймні жодної ознаки якогось чоловіка на стороні.
Фішер хитає головою.
— Пробачте.
Вебб киває й поглядає на Мун. Хто б не вбив Аманду й не зіштовхнув її авто в озеро, він не залишив жодних слідів.
— Як вам відомо, — каже Фішер, — ніщо не вказує на те, що її було вбито там, де знайшли машину. Мало б бути багато крові. Найімовірніше, її вбили деінде й убивця відігнав машину до озера, щоб затопити.
— Напевно, він знає місцевість, — розмірковує Вебб, — знає, що це вдале місце, щоб позбутися авто. Безлюдне, неогороджене, з добрячим схилом, і глибина близько.
Мун згідно киває.
— Яка безлюдна не була б дорога, він ризикував, що його побачать, — завважує вона.
— Знайшли в автівці ще щось? Що-небудь у бардачку? — питає Вебб.
— Посібник користувача й послужна книжка. Аптечка. Пакунок носовичків. Вона була дуже охайна. — Фішер пирхає з явною недовірою. — Бачили б ви срач у моїй машині.
Вебб проковтує розчарування. Він на щось сподівався.
— Відбитки в спальні Пірсів збігаються з відбитками Бекі Гарріс, — каже Фішер. — Але ми не знаємо, кому належать інші відбитки. Ніде не з’являються. Хто б це не був, він побував у кабінеті, а також обнишпорив увесь стіл.
Роберт Пірс узяв тижневу відпустку. Зараз лише середа. Йому сказали відпочивати стільки, скільки потрібно. Він не зацікавлений повертатися до офісу. Питає себе, чи колеги-адвокати в маленькій фірмі з п’ятьох людей вважають його вбивцею. Мабуть, так і є. Роберт блукає будинком і пригадує сьогоднішню розмову з детективами, знов і знов прокручуючи її в голові.
Цікаво, що робить Бекі. Він знає, що вона вдома. Її авто — на під’їзній дорозі. Пірс уникає її. Він скористався нею доволі безсоромно. Його це не надто турбує. Спокусити сусідку було страх як легко. Але його непокоїть, що ще вона могла розповісти детективам, тепер, коли все вийшло назовні. Бекі сказала їм, що вони спали разом. А чи сказала їм також, що, на його думку, Аманда мала роман? І чи скаже? Хотілося б знати.
Він стоїть на кухні, дивлячись крізь розсувні двері у внутрішній дворик.
Вечір теплий, у повітрі витає запах осені. Роберт вирішує взяти пива й ненадовго вийти надвір. Може, вона вийде, а може, ні.
Лінивою ходою Роберт простує вглиб подвір’я. Якщо Бекі зараз спостерігає з вікна, то побачить його тут — у внутрішньому дворику не побачить, якщо тільки сама не вийде на заднє подвір’я.
Він безпомилково чує, як за спиною відчиняються розсувні двері сусіднього будинку, і зупиняється. Знає, що з вулиці їх тут ніхто не побачить, — вони мають те усамітнення, якого потребують. Пірс обертається й дивиться через паркан на дім Бекі. Вона стоїть у дверях, не зводячи з нього очей. Він повільно простує до неї вздовж паркана.
Вигляд у Бекі жахливий. Її зазвичай шовковисте волосся неохайно висить, і на обличчі немає макіяжу. Він дивується, як міг колись спати з нею. За останні кілька тижнів вона наче постаріла.
Стоїть у дверях, випроставши спину, і дивиться на нього. Роберт не може прочитати виразу її обличчя. Можливо, весь цей час він розумів її хибно. На мить вона викликає в нього укол роздратування. Пірс усміхається. А тоді Бекі боязко всміхається у відповідь, у неї на щоках з’являються ямочки, і він згадує, чому недовгий час вважав її привабливою.
— Бекі, — каже він тоном, який — Роберт знає — їй подобається. Чоловічим, але муркотливим, спокусливим.
Вона повільно виходить з дверей і йде до нього, наче він невидимою волосінню притягує її до себе. З Бекі це працює сміховинно просто. І завжди так було.