— 0 боже мій, — каже Олівія, спантеличена прямотою жінки. — Впіймали того, хто це зробив?
Вона сподівається, що її обличчя й голос передають саме те, чого очікує ця жінка за таких обставин. Олівія така засмучена, що не висловити.
— Ні. Але я отримала анонімного листа. Вочевидь, це був хлопець-підліток і його мати написала листа з вибаченням. Але я не знаю, хто вона.
Карміна простягає листа. Листа, який написала Олівія, роздрукувала й просунула крізь поштову щілину в її дверях.
Невже з’ясувала? Вона знає, що це Рейлі? Тому вона насправді тут? Щоб висунути претензії? Олівія не знає, як реагувати, що сказати. Якби вона не написала листа, цієї жінки тут навіть не було б. А та дивиться на неї, уважно вивчаючи.
— З вами все гаразд? — питає Карміна.
— Так, усе гаразд, — каже Олівія, червоніючи. — Даруйте, останнім часом я хворіла, — бреше вона, — і досі не зовсім добре почуваюся.
— 0, тоді вибачте, що турбую вас цим, — перепрошує жінка, пильно розглядаючи її.
— Я саме відпочивала, коли ви подзвонили у двері.
— Пробачте, — співчутливо каже Карміна. Але не йде. Натомість завважує: — Бачу, у вас на під’їзній дорозі баскетбольне кільце.
Олівія знервована й просто хоче, щоб ця пронирлива жіночка пішла. їй справді зле, і вона вся розчервонілася, наче от-от зомліє. Але не хоче показувати, що розмова її засмучує. У своєму збентеженні вона дивується, навіщо жінка згадує баскетбольне кільце. Атоді усвідомлює.
— Так. — Це все, що їй спадає на думку сказати.
— Підлітки? — питає Карміна.
Олівія знову дивиться на неї, їхні очі зустрічаються. Відбувається наче розмова без слів — Карміна питає, чи це Олівії син вдерся до її оселі й чи це вона написала листа. Як же, в біса, нервує її ця жінка, що стоїть на порозі!
— Так. Довкола багато підлітків.
— Із підлітками буває так важко, — каже жінка.
— Ви маєте дітей? — питає Олівія.
Карміна киває.
— Трьох. Усі вже виросли й роз’їхалися. Один з них був справжнім клопотом.
Олівія вагається на межі того, щоб запросити жінку додому, але потім згадує про Пола, про адвоката, а понад усе — про Рейлі. Не можна ні в чому зізнаватися. Треба стояти на своєму.
— У мене один хлопчик, — говорить вона, опановуючи себе. — Мені дуже пощастило. Ніколи не мала з ним жодних проблем, — бреше вона, — принаймні поки що. Дуже ним пишаюся.
— Велике везіння, — прохолодно видає Карміна.
Певно, жінка вже знає — чи підозрює, — що це Олівії син вдерся до неї й що це саме вона — та присоромлена мати, яка написала листа. Вона відчуває, як крутить шлунок, і хоче терміново покінчити з розмовою.
— Так, знаю, — каже Олівія. — Мені справді треба йти. До побачення.
Вона зачиняє двері й поспішає нагору, де біжить до ванної й вивергає сніданок в унітаз. На очі навертаються сльози, як завжди, коли її нудить. Та доки Олівія стоїть, схилившись над унітазом, сльози ллються по-справжньому. Нею рівною мірою заволодівають страх і гнів. Вона справді все зіпсувала. Ця жінка від неї не відстане. Певно, що так. Що тепер буде з Рейлі? Карміна нічого не може довести. Чи може? Олівія не хоче, щоб Рейлі або Пол — особливо Пол — знали, що вона надіслала ті листи. Тож очевидно, що розповідати про візит цієї жінки теж не можна.
Олівія повільно підводиться на ноги й споліскує рота під краном. Дивиться на себе у дзеркало — вигляд у неї жахливий. Не в змозі впоратися з цим самотужки, вона телефонує Ґленді й просить її прийти. За п’ятнадцять хвилин Ґленда з’являється. Її коротке каштанове волосся розхристане вітром, на обличчі тривожні зморшки.
— Що сталося? — питає вона, переступаючи поріг.
Олівія знає, який має вигляд. Такий, наче її щойно знудило. Розгублений вигляд. Але якщо вона комусь і довіряє, то це Ґленді. Може розповісти Ґленді, але не власному чоловікові. «Що це говорить про наш шлюб?» — мимохідь думає Олівія. Але в їхньому шлюбі нічого по-справжньому поганого не відбувається, каже вона собі, — це лише особливі обставини. Зазвичай вона нічого не приховує від Пола, та й він нічого не приховує від неї — це лише поодинокий вчинок, про який вона тепер шкодує. Та однаково не хоче, щоб про нього дізнався Пол. Олівія питає себе, чи варто просто розповісти йому. Ось для чого їй потрібна Ґленда — для емоційної підтримки й для поради, як діяти далі.
— Ґлендо, — починає вона, — сталося дещо жахливе.
Обличчя Ґленди смутніє, ніби вона думає, що хтось помер.
— Що сталося?
Олівія веде її на кухню, а тоді обертається й дивиться подрузі в очі.
— Я впорола таку дурницю э тими листами, — каже вона.