Олівія й Пол були в доброму гуморі. Тоді вони ще не знали, що їхній син проникає до чужих будинків. Олівія неперевершено посмажила м’ясо, і Ґленда цмулила своє вино й дивилася, як її досі напрочуд гарний чоловік сміється з Полом, пригадуючи якісь кумедні події багаторічної давнини. Це був чудовий вечір, як у старі часи. Якби тільки можна було повернути час назад.
Тепер у них із Кітом обмаль розмов. Удома напружена атмосфера. Дивно — здається, вони почуваються собою лише тоді, коли не вдома, серед інших людей. Ґленда пригадує вечір минулої п’ятниці, коли вони з Кітом приходили на вечерю до Шарпів. Може, того вечора вони самі трохи перебрали з випивкою, дозволивши собі розслабитись, адже Адам їх не бачив, а додому було — лише на іншу вулицю пройти.
Олівія й Пол були в доброму гуморі. Тоді вони ще не знали, що їхній син проникає до чужих будинків. Олівія неперевершено посмажила м’ясо, і Ґленда цмулила своє вино й дивилася, як її досі напрочуд гарний чоловік сміється з Полом, пригадуючи якісь кумедні події багаторічної давнини. Це був чудовий вечір, як у старі часи. Якби тільки можна було повернути час назад.
Розділ п’ятнадцятий
Олівія чекає, доки вечеря скінчиться й Рейлі повернеться до себе в кімнату, заткне вуха навушниками й удасть, що робить домашнє завдання. Пол у вітальні проглядає газету.
Мить вона мовчки стоїть, спостерігаючи за чоловіком. Треба сказати йому.
Вона сідає біля нього на диван. Пол відривається від газети.
— Нам треба поговорити, — тихо каже Олівія.
Йому на обличчя одразу лягає тінь занепокоєння. Зазвичай Олівія не починає з такої фрази. Звучить зловісно. Так воно і є.
— Що сталося? — питає він, також стишеним голосом.
— Я маю дещо розповісти, і тобі це не сподобається.
Тепер Пол явно стривожений. Чекає з осторогою, не зводячи з дружини очей. Вона веде далі:
— Не хочу, щоб Рейлі це чув, доки ми не вирішимо, що йому розповісти.
— Заради всього святого, Олівіє, що трапилось? Ти мене лякаєш.
Вона глибоко вдихає й каже:
— На минулих вихідних, до зустрічі з адвокатом, я написала листи з вибаченнями людям, що мешкають у будинках, куди вдерся Рейлі.
Пол дивиться на неї, не вірячи власним вухам.
— Але ти їх не надіслала, — виразно промовляє він.
Олівія прикушує щоку.
— Надіслала. Вкинула однакові анонімні листи в їхні поштові щілини.
Він сидить, роззявивши рота, очевидно не вірячи. А тоді випалює:
— Про що ти кажеш?!
— Минулої неділі, коли ти грав у гольф, я змусила Рейлі показати мені ті два будинки, куди він проникнув.
— І не сказала мені? — сичить він, явно розлючений. — Ні.
— Чому?
— Бо знала, що тобі це не сподобається.
— Авжеж, мені це не подобається! — Він підвищує голос. — Я вже казав тобі, що вважаю вибачення поганою ідеєю! І адвокат зі мною погодився.
— Знаю. І мені шкода. Я зробила це до того, як ми зустрілися з адвокатом. — Олівія починає плакати. — Гадала, це не заподіє ніякої шкоди, і гадала, що варто хоч якось перепросити. У тому листі немає нічого, що вказало б на Рейлі.
Пол дивиться на неї з холодною люттю.
— Мені не подобається, що ти діяла в мене за спиною.
— Знаю, — майже холодно каже вона. — І мені шкода, але чому ти маєш приймати всі рішення? Мені не подобається, коли ти кажеш мені, що я можу робити, а чого не можу.
Вона раптом відчуває лють.
Чому він має все вирішувати?
Щоправда, цього разу Пол був цілковито правий. Олівії досі болить через те, що вчора він категорично відкинув її ідею показати Рейлі психотерапевту. Вона глибоко вдихає й видихає.
— Я припустилася помилки. Ти мав рацію. Не слід було цього робити. Мені страшенно прикро, що діяла без твого відома. І я жахливо почуваюся, що не сказала тобі. Ми ніколи раніше не мали секретів одне від одного. Завжди були між собою чесними.
Він відвертається від неї.
— Просто сподіваймося, що твоя помилка не вилізе нам боком, — каже Пол. — Як ти могла зробити це, не поговоривши зі мною? Це на тебе не схоже.
«Бо ти не залишив мені шансу», — хоче сказати Олівія, але мовчить. Минає мить, але напруга між ними не розвіюється.
— То навіщо ти кажеш мені це зараз? — їдко питає Пол, знов обертаючись до дружини.
— Тому що… можливо, є проблема.