— Яка проблема? — Його голос звучить напружено.
Олівія набирається мужності, щоб розповісти йому наступну частину.
— Сьогодні до нас приходила жінка. Її звати Карміна, якось так. Вона мешкає по сусідству із Зої з книжкового клубу.
Олівія робить паузу, а тоді змушує себе продовжувати:
— Рейлі вдерся до неї в дім. Вона обходить район, розповідає людям про вторгнення й показує їм листа.
— Ти ж не розповіла їй правду, ні? — Пол сердито зиркає на неї.
— Ні, авжеж, ні!
— Ну, це вже щось, — фиркає Пол.
— Але вона могла здогадатися.
— Як?
— Ти ж знаєш, яка я! — вигукує Олівія. — Я нічого не здатна приховати! Я дуже рознервувалася. Вона спитала, чи все гаразд. Бачила, що я засмучена. А тоді почала розпитувати, чи є в родині підлітки. Боюся, вона могла здогадатися.
Настає довга болісна тиша. Олівія не в змозі навіть глянути на свого чоловіка. Натомість жалісно дивиться в підлогу.
— Господи, — бурмоче Пол. — Повірити в це не можу. — А за мить питає: — Яка вона була?
— Що ти маєш на увазі?
— Вона з тих, хто не відчепиться й висуватиме претензії? Схоже, що вона переслідуватиме його?
— Я… Я не знаю. Можливо. Тобто навіщо, передусім, вона ходить і стукає в усі двері?
Олівія чує звук і підіймає очі; Пол робить те саме. Вони бачать, що у дверях вітальні стоїть Рейлі, напружено поглядаючи на батьків.
— Про що здогадалася? — питає Рейлі. — Що відбувається?
Він з тривогою дивиться на них обох. Олівія зиркає на Пола. Вони мусять йому розповісти.
— Чому ти плачеш, мамо? — наполягає Рейлі. — Що трапилось?
Олівія дивиться на чоловіка, зважуючи ситуацію. Він уже на неї сердиться. Вибору немає. Вона знов обертається до сина. Прикро думати, що Рейлі чув про листи, що він міг дізнатися. Він винуватитиме її. Не візьме на себе відповідальності за свою роль у цьому, лише винуватитиме матір за листи. Олівія опановує себе. «Ось що буває, коли втручаєшся», — похмуро думає вона.
З тривогою на обличчі Рейлі падає в крісло напроти дивана, на якому сидять батьки.
— Мене заарештують?
— Ні, — каже Олівія.
— Сподіваємося, що ні, — уточнює Пол, й Олівія бачить швидкий проблиск страху в очах Рейлі.
— Я нічого не брав, — швидко говорить Рейлі. — Я більше ніколи цього не зроблю. Присягаюся.
— На це ми й сподівалися, — каже Пол. — Але твоя мати, усупереч моїм висловленим бажанням, підкинула листи з вибаченнями під двері будинків, до яких ти вліз.
Рейлі обертається до неї з недовірою й помітним страхом.
— Навіщо ти це зробила? Адвокат казав…
— Я знаю, що казав адвокат, — перериває Олівія. — Я зробила це до того, як ми зустрілися з адвокатом. Гадала, що хтось має перепросити в цих людей і повідомити їм, що їхні комп’ютери зламали. І досі вважаю, що це був морально правильний вчинок. — У її голосі відчувається захист. — І ті листи були анонімні — ніщо в них не вказує на тебе, Рейлі.
— Ось тільки одна з тих, до чийого будинку ти вдерся, сьогодні постукала до нас у двері, — каже Пол. — А твоя мати рознервувалась і, можливо, викликала в тієї жінки підозри.
На вигляд здається, що Рейлі зараз знудить.
— Тож ще не факт, що все скінчено, — додає Пол.
Олівія змушує себе сказати це:
— Інший будинок, до якого вліз Рейлі, — це дім Пірсів.
Пол переводить очі з однієї на другого, і на його обличчі проступає невіра.
— І ти кажеш це лише зараз?
— Не думала, що це має значення, — затинається Олівія.
— Ти не думала — господи Ісусе! Поліція обшукала весь будинок!
— Я знаю, — каже Олівія.
— Сумніваюся, що ти був у рукавичках, так, Рейлі? — питає Пол, киваючи сину.
Рейлі хитає головою, помітно наляканий.
— Я не злочинець.
— О господи, — стогне Пол.
— Поліція не має в базі відбитків Рейлі, — напруженим голосом завважує Олівія. — Вони не можуть пов’язати його з проникненнями.
«Адже їм не вдасться знайти доказів проти Рейлі?»
— Що як ця жінка піде до поліції та звинуватить його? — питає Пол. — Що як у нього візьмуть відбитки? Вони знатимуть, що він був в обох тих клятих будинках!
Олівія відчайдушно поглядає на сина, благаючи його про прощення, але той підхоплюється й тікає нагору, перш ніж знов розридатися.
Рейлі повертається до спальні й грюкає дверима. Кидається на ліжко, надягає навушники й гучно вмикає музику. Намагається викинути сцену внизу з голови, але не може. Він без упину про це думає. Як мати могла бути такою дурною? Хотілося накричати на неї, та він не насмілився. А батько — батько досі злий на нього, це помітно. А тепер і на матір теж.