Рейлі сердиться на всіх, але глибоко в душі знає, що здебільшого це його власна провина.
Із гупанням серця він лежить у ліжку, гадаючи, чи його заарештують. Доведеться знову побачитися з тим жахливим адвокатом. Рейлі прикро від думки про те, скількох грошей це коштуватиме батькам. Він реабілітується перед ними. Стане найкращим сином. Почне виконувати хатню роботу, старанніше навчатиметься в школі.
Рейлі нудить від страху. Щоразу, як хтось постукає у двері, він гадатиме, що це по нього прийшла поліція.
Вечір середи. Бекі вештається порожнім будинком, аж надто великим для однієї людини. Її чоловік на весь тиждень поїхав у справах на Західне узбережжя, хоч вони спілкуються телефоном. Повернеться завтра ввечері. Бекі пишається своїм чоловіком Ларрі й радіє, що він успішний у роботі — і вона не мусить працювати, — але часом їй самотньо. Через довгий робочий день і відрядження він так мало бачив, як ростуть їхні діти. Бекі на це майже не зважала, коли діти мешкали тут, але, відколи близнята пішли до коледжу, вона сумує за Ларрі. Працювати вдома було не першим, що спало на думку, — вона воліла б кудись виходити. Але їй хотілося повернутись до ведення обліку, і єдина робота, яку вдалося знайти, була на фрилансі. Тепер же Бекі так усе заплутала, що питає себе, чи не варто просто знайти місце на повний день у якійсь крамниці. Будь-що, аби тільки не сидіти вдома. Треба зайнятися чимось. Адже вона забагато думає про Роберта Пірса, самого в сусідньому домі, і про те, як їм було добре разом.
Зараз вона неспокійно згадує про нього. Він усе ж підозрював, що в його дружини роман. Бекі ніяково від того, що Пірс давав їй настанови, що робити. Він бреше й хоче, щоб вона теж брехала. І явно боїться поліції. Це можна зрозуміти. Роберт не бажає, щоб Бекі розповідала, що він знав про походеньки своєї дружини. Що ж, вона не розповість. Щодо неї хвилюватися не слід.
Тепер вона пригадує дещо інше — одну літню ніч. Це було до того, як Бекі вперше переспала з Робертом, але її вже безнадійно вабило до Пірса й вона забагато часу присвячувала думкам про нього.
Бекі не хотіла шпигувати. Але ніч видалася спекотна, тож вона залишила вікна нагорі відчиненими й почула, як із заднього подвір’я сусідів лунає музика. Якась повільна джазова п’єса витала в солодкому літньому повітрі, щось романтичне. Вона визирнула у вікно, стараючись не бути поміченою. Роберт з Амандою були на задній галявині, в обіймах одне одного. Вона відчула миттєвий укол ревнощів. Ах, от якби знов стати молодою й закоханою, танцювати в місячному сяйві! Бекі не бачила їхніх облич, але, поспостерігавши за сусідами хвилину, усвідомила, що щось не так. Щось у тому, як вони тримались одне за одного. Аманда не була розслабленою в обіймах чоловіка — здавалося, що в танці вона рухалася дерев’яно, ніби неохоче. Майже так, ніби її силували.
За мить Бекі побачила, як плечі Аманди конвульсивно здригаються. Вона схлипувала, зарившись обличчям у чоловікові груди.
І зараз Бекі знову питає себе, що бачила. Вона романтизувала Роберта, це ясно. Що ж відбувалося тієї ночі в пітьмі?
Роберт не міг убити Аманду, знову каже собі Бекі, дивлячись у темряву. Чи знала б вона напевне, якби той, з ким вона спала, був убивцею? Чи справді могла б розрізнити?
Розділ шістнадцятий
У четвер уранці Карміна затримується на подвір’ї, побачивши Зої, яка виходить з дому й прямує до машини.
— Агов, Зої! — кличе Карміна й рушає до під’їзної дороги сусідки.
— Привіт, Карміно! — гукає Зої. — Як ви?
— Добре, — вона дістається цілі. — Чули ще що-небудь про ту вбиту жінку?
Зої хитає головою.
— Це надто жахливо, коли вбивають того, хто мешкав так близько. — Її обличчя серйозне. — Упевнена, поліція дізнається, хто це зробив, — додає вона. І зупиняється, тримаючись рукою за двері автівки. — Пощастило знайти того, хто вдерся до вашого будинку?
— Гадаю, що так, — каже Карміна. — Ви знаєте Шарпів? Зі Сперроу-стріт? У них ще є син-підліток, еге ж?
— Так, Рейлі. — Зої супиться й примружується, збагнувши сенс її слів. — Ви ж не думаєте, що це він?
— Чому ні?
— Ну а звідки такі думки? Він син Олівії й Пола. Він ніколи не зробить нічого подібного. Я знаю Олівію. Вона в моєму книжковому клубі.
Карміна мовчки дивиться на Зої.
— Чому ви гадаєте, що це він? — нарешті питає Зої.
— Я ходила до них учора по обіді, — говорить Карміна. — З її реакції я могла би присягтися — Олівія знала, про що саме йдеться. Вона дуже нервувалася й почувалася винною. Закладаюся на сотню доларів, що це вона написала листа.